I, ***, Notary of ***, hereby do certify that this is a true copy of the original document. In the latter one there are no erasures, no additions, no crossings and no other non-stipulated corrections and no peculiarities.
Registry entry No._______.
Fee (according to tariff): ______.
Notar __/signature/___
Seal:_________.

с рус на фр?
я, (имя), нотариус города ***, действующая на основании государственной лицензии № *** свидетельствую верность этой копии с подлинником документа, в последнем подчисток, приписок, зачеркнутых слов и иных неоговоренных исправлений или каких-либо особенностей не оказалось.
Мой вариант: moi, ***, la notaire agissant sur la base de la licence d’Etat №*** certifie conforme cette copie à l’original qui ne comporte de grattages, de falsifications comptables, de mots biffés et d’autres corrections non-mentionées ou aucuns particularités.

http://tablica.pl/oferty/
22 апреля

Праздник «Лельник» обычно праздновался 22 апреля, накануне Юрьева дня (Егория вешнего). Эти дни назывались также «Красной горкой», потому что местом действия становился холм, расположенный неподалеку от деревни. Там устанавливали небольшую деревянную или дерновую скамью. На нее сажали самую красивую девушку, которая и исполняла роль Ляли (Лели).



Справа и слева от девушки на холме на скамью укладывались приношения. По одну сторону размещался каравай хлеба, а с другой стороны находился кувшин с молоком, сыр, масло, яйцо и сметана. Вокруг скамьи раскладывали сплетенные венки. Девушки водили хоровод вокруг скамьи и пели обрядовые песни, в которых славили божество как кормилицу и подательницу будущего урожая. По ходу пляски и пения сидевшая на скамейке девушка одевала на своих подруг венки. Иногда после праздника на холме разжигали костер (олелию), вокруг которого также водили хороводы и пели песни.

F 63.9 - под таким номером любовь внесена в реестр заболеваний Всемирной организацией здравоохранения. Любовь отнесли к психическим отклонениям, к пункту «Расстройство привычек и влечений», после алкоголизма, игромании, токсикомании, клептомании. Иначе именуется «Расстройство привычек и влечений неуточненное».

Общие симптомы: навязчивые мысли о другом; резкие перепады настроения; завышенное чувство собственного достоинства; жалость к себе; бессонница, прерывистый сон; необдуманные, импульсивные поступки; перепады артериального давления; головные боли; аллергические реакции; синдром навязчивой идеи.

По мнению ряда учёных, любовь можно сравнить с обсессивно-компульсивным расстройством. Исследователи с медицинского факультета Национального автономного университета Мексики, в частности Хеорхина Монтемайор Флорес, разделяющие эту точку зрения, вообще полагают, что любовь может длиться не более 4 лет, объясняя это физиологическими причинами.

§ 35. Велика літера при звертаннях і в ремарках
З великої літери пишеться:
а) Перше слово після знака оклику, яким відокремлюється звертання:
Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш (Шевченко); Нумо до праці, брати! Годі лякатись! На діло святеє Сміло ми будемо йти! (Грінченко).
б) Слово, що йде після вигуку або окличного слова, коли вони стоять на початку речення: — Ха-ха! От ловко! (Коцюбинський).
Примітка. Якщо вигук стоїть у середині речення, то наступне слово пишеться з малої літери: Ждемо день і другий — гай-гай! — немає Тетяни (Васильченко).
в) Ремарки-фрази (подані в дужках), що вказують на ставлення слухачів до слів (промови) якоїсь особи:
Слава й честь борцям за вільну незалежну Україну (Тривалі бурхливі оплески. Присутні встають і співають національний гімн) (З газети).
З великої літери пишуться й інші ремарки та посилання взяті в дужки, що стоять після закінченого речення:
Українська культура з найдавніших часів, навіть у найтяжчі історичні періоди її існування, не була ізольованою від зовнішнього світу (З газети).
§ 36. Велика та мала літери в рубриках
1) З великої літери пишеться перше слово рубрик тексту, якщо кожна рубрика закінчується крапкою:
Сьогодні о вісімнадцятій годині відбудуться загальні збори колективу з порядком денним:
1. Про завдання колективу видавництва у світлі прийнятого Закону про мови.
2. Звіт голови правління осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
2) З малої літери пишеться перше слово рубрик, якщо вони відокремлені одна від одної крапкою з комою:
Біологічні механізми Землі вже давно не справляються з лавиноподібним техногенним забрудненням планети. Ситуація ускладнюється швидше, ніж вдається знайти гарантоване рішення. Основні компоненти забруднення сьогодні такі:
— зміна клімату під впливом парникового ефекту;
— виснаження озонового шару Землі;
— кислотне забруднення атмосфери й ґрунтів, хімічне забруднення планети;
— забруднення Світового океану;
— прогресуюче зникнення сотень видів рослин і тварин та збіднення генофонду Землі («Вісник АН України»).
Якщо такі рубрики граматично самостійні та структурно досить розлогі, то вони можуть починатися великою літерою:
Кожен функціональний різновид мовлення має свій набір комунікативно-семантичних інваріантів. У цьому плані видається важливим дослідження таких питань:
1. Визначення інвентарю комунікативних типів висловлень (інваріантів) у національній мові.
2. Опис цих інваріантів з опорою на синтаксичну структуру, інтонаційне оформлення й лексико-тематичне наповнення висловлення.
3. Зіставлення цих комунікативно-семантичних інваріантів у слов’янських мовах (З виступу в дискусії).
§ 37. Велика літера після двокрапки, на початку цитати тощо
З великої літери пишеться перше слово після двокрапки:
а) Коли це початок прямої мови:
Горлиця питає: «Чи, може, хто гніздечко зруйнував?» (Глібов); Пішла. А серце моє кричало: «Вернись, вернись, я все прощу!» (Павличко).
б) Коли цитата подається після слів автора як пряма мова, тобто пов’язується зі словами автора без сполучника й наводиться з початку речення:
Незабутній Максим Тадейович Рильський згадував: «Усе моє свідоме життя слово “Саксаганський” було для мене символом високої майстерності!» (Зб. «В сім’ї вольній, новій»).
Примітка. Коли ж цитата: а) входить до складу речення як його частина у формі підрядного речення, тобто пов’язується з головним реченням сполучником, або б) наводиться з середини речення, то вона, як правило, починається з малої літери (у другому випадку після двокрапки ставляться лапки, за ними – три крапки): У виступі на загальних зборах АН України член-кореспондент М. Голубець відзначив, що «першою невідкладною справою є перебудова психіки вченого, організатора й керівника науки» (З газети).
2. З великої літери пишеться початкове слово виступу, постанови, протоколу, ухвали тощо після вступної (загальної) частини:
Дозвольте ж мені виразити означення суверенітету Республіки:
1. Земля та її природні багатства, води й повітряний басейн, що знаходиться в межах кордонів України, є власністю народу України.
2. На території України закони, прийняті Верховною Радою України, мають пріоритет перед законами, прийнятими установами [колишнього] Союзу (І. Р. Юхновський. Із виступу на загальних зборах АН України).
§ 38. Велика літера у власних назвах
1. З великої літери пишуться індивідуальні імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, конспіративні клички, прізвиська: Іван Петрович Котляревський, Леся Українка (Лариса Петрівна Косач), Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська), Юрій Клен (Освальд Бургардт), Данило Галицький, Нестор Літописець, Олександр Невський, Ярослав Мудрий; також: Кобзар (про Тараса Шевченка), Каменяр (про Івана Франка) тощо.
У складних прізвищах, псевдонімах та іменах, які пишуться через дефіс, кожна складова частина починається великою літерою: Квітка-Основ’яненко, Нечуй-Левицький, Сергєєв-Ценський; Жан-Жак, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза.
Примітка 1. Різні частки (прийменники, сполучники, прийменники з артиклями) в середині прізвищ та імен іншомовного походження пишуться з малої літери: Абд ель Керім, Бретон де лос Еррерос, Варнгоген фон Ензе, Кур де Жебелен, Нур ед Дін. Про написання службових слів, що виступають перед прізвищем, див. § 106, п. 1 г.
Примітка 2. Китайські прізвища та складні імена, які завжди стоять після них, пишуться з великої літери: Мао Цзедун, Сунь Ятсен, Тао Юаньмінь.
Примітка 3. У корейських, в’єтнамських, бірманських, індонезійських і таїландських прізвищах та іменах усі складові частини пишуться з великої літери: Кім Ір Сен, Лім Хон Ін; Фам Ван Донг, Хо Ші Мін; У Ну Мунг, У Чин Су; Вілуйо Пуспоюдо, Суджоно Ходіното; Кулаб Сайпрадіт, Луанг Вічит Ватакан.
Примітка 4. Про правопис східних власних імен (турецьких, єгипетських, азербайджанських та інших тюркського чи арабського походження зі складовими частинами бей, заде, огли, паша) див. § 106, п. 2 е.
Примітка 5. Імена та прізвища людей, які стали загальними назвами людей і предметів, пишуться з малої літери: донжуан, ловелас, ментор, меценат, робінзон, браунінг (пістолет), галіфе (штани), дизель (двигун), макінтош (одяг), максим (кулемет), рентген (апарат), френч (одяг). Так само пишуться загальні назви, утворені від власних імен (прізвищ): бонапартизм, мічурінець, пушкініст, шевченкіана.
Прізвища людей, уживані в загальному значенні, але які не втратили свого індивідуального значення (не стали загальними назвами), пишуться з великої літери:
Нові появляються вчені з різних галузей науки й техніки – нові Мічуріни й Ціолковські (Тичина). Потрібні нам і Гоголі, і Щедріни (Сліпчук).
Якщо ж прізвища (імена) вживаються зневажливо, вони пишуться з малої літери: квіслінги.
Примітка 6. Назви народів, племен, а також людей за національною ознакою або за місцем проживання пишуться з малої літери: араби, африканці, латиноамериканці; ацтеки, ірокези, поляни; білорус, латвієць, росіянка, українець; запоріжці, киянин, львів’яни, полтавець, полтавка.
2. З великої літери пишуться індивідуальні назви:
а) Міфологічних істот і божеств: Антей, Аполлон, Афіна, Ахіллес, Будда, Венера, Молох, Перун.
Примітка 1. Родові назви міфологічних істот пишуться з малої літери: ангел, демон, лісовик, муза, німфа, русалка, титан, фавн, фея.
Примітка 2. Індивідуальні міфологічні назви, що перетворилися в загальні або вживаються в переносному значенні, пишуться з малої літери: молох війни; На спортивну арену вийшли сучасні геркулеси.
б) Дійових осіб у байках, казках, драматичних творах, хоч у звичайній мові вони вживаються як загальні імена: Ворон, Заєць, Лисиця, Осел, Щука; Лісовик, Мавка, Перелесник; Дід Мороз, Той, що греблі рве; Червона Шапочка; Будяк, Троянда, Хліб.
Примітка. Якщо назви персонажів із казок, творів для дітей і т. ін. не виступають дійовими особами окремих творів, а використовуються як загальні, вони пишуться з малої літери: баба-яга, дід-мороз, іван-покиван.
3. З великої літери пишуться назви найвищих державних посад України та міжнародних посад: Генеральний секретар ООН, Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, а також найвищих державних посад інших країн згідно з вимогами дипломатичного протоколу (під час візитів до України тощо): Президент Сполучених Штатів Америки, Прем’єр-міністр Канади і т. ін.
Примітка 1. Назви посад, звань, учених ступенів тощо пишуться з малої літери: голова, декан, директор, міністр, ректор, президент НАН України, секретар; академік, генерал-лейтенант, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, член-кореспондент; доктор наук, кандидат наук.
Примітка 2. З малої літери пишуться також назви титулів, рангів, чинів: барон, герцог, граф, імператор, князь, колезький асесор, король, принц, цар, шах.
Примітка 3. Назви посад міністрів, послів, президентів академій тощо в офіційних документах, а також для підкреслення урочистості можуть писатися з великої літери: Міністр освіти і науки України, Посол Республіки Польща, Президент Національної академії наук України.
Примітка 4. Умовні власні назви в актах, договорах та інших офіційних документах пишуться з великої літери: Високі Договірні Сторони, Автор і Видавництво тощо.
4. Клички свійських тварин, а також приручених чи дресированих звірів і птахів пишуться з великої літери: Сірко (собака); Сніжинка (кішка); Гнідко, Стріла (коні); Круторогий, Сивий (воли); Рекордистка, Лиска (корови); Раві, Шаші (слони); Красень, Фараон (папуги) та ін.
Примітка. Назви груп тварин, хоч вони й походять від індивідуальних кличок, пишуться з малої літери: З випасу поверталися рекордистки й лиски. Так само з малої літери пишуться назви порід тварин: бульдог, вівчарка, пінчер.
5. Назви сортів рослин у спеціальній літературі пишуться з великої літери: Антонівка, Білий налив, Сніговий кальвіль, Паперівка (яблуні); Українська глива, Лісова красуня (груші); Рекорд, Угорка (сливи); Шпанка рання (вишня).
Але в загальному вжитку вони пишуться з малої літери: антонівка, глива, угорка.
6. Астрономічні назви (незалежно від кількості їхніх складників) пишуться з великої літери: Велика Ведмедиця, Козеріг, Марс, Молочний Шлях, Сатурн, Юпітер. Так само пишуться народні назви сузір’їв і галактик: Великий Віз, Квочка, Пасіка, Чумацький Шлях тощо.
Примітка 1. Родові означення при астрономічних назвах звичайно пишуться з малої літери: зірка Альтаїр, комета Галлея, Тунгуський метеорит, сузір’я Великого Пса, туманність Андромеди.
Примітка 2. Слова земля, місяць, сонце пишуться з великої літери тоді, коли вони вживаються як астрономічні назви: Навколо Сонця обертається Земля зі своїм супутником Місяцем. Але: обробіток землі, схід сонця.
7. Назви сторін світу: захід, південь, північ, схід, норд-ост, південний захід – звичайно пишуться з малої літери. Якщо під цими назвами розуміються країни чи народи, тоді вони пишуться з великої літери: Далекий Схід, Західна Україна, країни Заходу, курорти Півдня, народи Півночі, Південне Полісся, Північна Буковина, Схід прокинувся.
8. Географічні й топографічні власні назви (незалежно від кількості їхніх складників) пишуться з великої літери, крім службових слів і родових означень (затока, мис, море, острів, пік, хребет і т. ін.): Азія, Антарктида, Балканський півострів, Берингове море, Північнокримський канал, Володимир-Волинський, гора Говерла, Грибова губа, Зелений мис, озеро Ільмень, Кавказький хребет, пік Шевченка, Москва-ріка, Нагаєва бухта, протока Па-де-Кале, Панамський перешийок, Перська затока, Північний полюс, Східноєвропейська рівнина, Урало-Кушумський степ.
Примітка 1. Коли означуване слово, що входить до географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: Біла Церква, Біловезька Пуща (заповідник), Булонський Ліс (парк), Великі Луки, Жовті Води, Залізні Ворота, Зелений Гай, Микільська Слобідка, Нова Гвінея (острів), Товста Могила, Ясна Поляна. Так само з великої літери пишуться складові частини географічних назв, що означають титули, посади, фах і т. ін.: мис Капітана Джеральда, набережна Лейтенанта Шмідта; також затока Святого Лаврентія.
Примітка 2. Прийменники, артиклі й сполучники в складі географічних назв пишуться з малої літери й відокремлюються дефісом: Булонь-сюр-Мер, Порт-о-Пренс, Ріо-де-Жанейро, Сен-е-Уаз, Фонтен-сюр-Рон, Франкфурт-на-Майні.
Артиклі й частки, що стоять на початку іншомовних географічних назв, пишуться з великої літери й приєднуються дефісом: Де-Брейне, Ла-Манш (протоки), Ле-Крезо, Лос-Анджелес (міста), Лос-Фрайлес (острови).
Примітка 3. В іншомовних складних географічних назвах, що пишуться через дефіс, з великої літери пишуться й родові позначення: Іссик-Куль (куль — озеро), Муюн-Кум (кум — пісок), Порто-Алегре (порто — порт), Ріо-Негро (ріо — річка), Хара-Нур (нур — озеро), але: Алатау, Амудар’я, Дихтау, Сирдар’я.
Якщо ж складова частина такої назви увійшла в українську мову як загальна родова назва, то вона пишеться з малої літери Варангер-фіорд, Дю-фіорд. Так само з малої літери пишуться й родові позначення в іншомовних назвах вулиць, майданів, бульварів: Кайзер-плац, Лібкнехт-штрасе (штрасе — вулиця), Трафальгар-сквер (сквер — площа), Трептов-парк, Уолл-стрит (стрит — вулиця).
Примітка 4. Географічні назви, вжиті в переносному значенні, зберігають написання з великої літери: Версаль (у значенні «Версальський мир»), Канни (у значенні «оточення та розгром»), Мюнхен (у значенні «Мюнхенська угода 1938 р.»), Парнас (у значенні «світ поезії»), Седан (у значенні «воєнний розгром»).
9. Назви вулиць (бульварів, провулків, проспектів), шляхів (залізничних, морських і т. ін.), каналів, течій (морських), а також майданів (площ), парків і т. ін. пишуться з великої літери, а їхні родові позначення — з малої: Андріївський узвіз, Байкало-Амурська магістраль, бульвар Тараса Шевченка, Військово-Грузинська дорога, вулиця Петра Сагайдачного, Житомирська автострада, Львівська площа, майдан Незалежності, Музейний провулок, Стрийський парк, Південно-Західна залізниця, Північний морський шлях, проспект Дружби народів, Ромоданівський шлях, течія Гольфстрім.
Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктів тощо слова брід, вал, ворота, міст, шлях, яр і т. ін. вже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Боричів Тік, Добрий Шлях, Козиний Брід, Красні Ворота, Кузнецький Міст, Ярославів Вал (вулиці); Гола Пристань (місто), Козинські Горби (урочище), Сухий Яр (село).
10. Утворені від географічних найменувань назви тварин, птахів, страв, напоїв, тканин і т. ін. пишуться з малої літери: бостон (тканина), йоркшир (порода свиней), легорн (порода курей), мадера (сорт вина), саяни (напій), свалява (мінеральна вода), сенбернар (порода собак), сименталка (порода корів), токай (сорт вина) і т. ін.
11. У назвах груп або союзів держав і найвищих міжнародних організацій усі слова, крім родових позначень, пишуться з великої літери: Антанта, Балканські країни, Європейське Економічне Співтовариство, Співдружність Незалежних Держав, Всесвітня Рада Миру, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Організація Об’єднаних Націй, Рада Безпеки, Троїстий союз.
12. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць пишуться з великої літери. Причому, коли назва держави чи автономної республіки складається з кількох слів, то всі слова пишуться з великої літери: Арабська Республіка Єгипет, Держава Бахрейн, Республіка Білорусь, Автономна Республіка Крим, Китайська Народна Республіка, Корейська Народно-Демократична Республіка, Князівство Монако, Королівство Бельгія, Республіка Болгарія, Республіка Індія, Республіка Куба, Республіка Польща, Республіка Румунія, Соціалістична Республіка В’єтнам, Сполучені Штати Америки, Угорська Республіка, Франція.
У назвах автономних областей та округів, а також країв, областей, районів, сільрад тощо з великої літери пишеться тільки перше слово: Волинська область, Єврейська автономна область, Краснодарський край, Ненецький автономний округ, Новомлинівська сільрада, Рожищенський район, Уманська міськрада.
Це правило поширюється й на назви старого адміністративно-територіального поділу: Берегівський округ, Вітебське воєводство, Лохвицький повіт, Новоросійська губернія, Сосницька сотня, Стародубський полк, Черкаське староство.
Примітка. Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічних об’єктів пишуться з великої літери: Буковина, Вінниччина, Закавказзя, Закарпаття, Золотоверхий (Київ), Наддніпрянщина, Підмосков’я, Побужжя, Поділля, Покуття, Полісся, Приазов’я, Прикарпаття, Причорномор’я, Приуралля, Російська Федерація, Славутич (Дніпро), Слобожанщина. У спеціальному стилістичному вживанні пишуться з великої літери й загальні назви: Батьківщина тощо.
13. У словосполученнях — назвах державних, партійних, громадських, профспілкових та інших установ і організацій як України, так і інших держав з великої літери пишеться тільки перше слово, що входить до складу назви: Верховний суд США, Генеральні штати Королівства Нідерландів, Збройні сили України, Народна палата Республіки Індії, Національна рада Демократичної партії України, Національна гвардія України, Центральна управа Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
Це стосується й назв державних установ минулого: Державна дума, Земський собор, Тимчасовий уряд.
Але в назвах таких найвищих державних установ України, як Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, з великої літери пишуться всі слова.
Примітка. Традиційні, неофіційні назви закордонних державних органів, які періодично скликаються, пишуться з малої літери: бундесрат, джирга, конгрес, ландтаг, меджліс, національні збори, парламент, сейм, сенат, стортинг.
14. У назвах міністерств і їхніх головних управлінь, а також у назвах інших установ та організацій, що складаються з кількох слів, з великої літери пишеться тільки перше слово: Національний банк України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури і мистецтв України, Палата мір і вимірних приладів, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Цивільний повітряний флот України.
Це правило поширюється й на офіційні назви:
а) Установ місцевого значення: Виконавчий комітет Донецької обласної ради народних депутатів, Львівський обласний відділ охорони здоров’я, Чернігівська облспоживспілка, Шевченківський районний відділ народної освіти міста Києва. Але: профком Київського національного університету, страйкком, фабком і т. ін.
б) Партій України та інших країн світу: Демократична партія України, Лейбористська партія Великої Британії, Республіканська партія США.
в) Міжнародних і закордонних професійних, громадських та інших організацій: Австралійський конгрес тред-юніонів, Американська федерація праці, Всесвітній форум українців, Гельсінська спілка, Міжнародна асоціація україністів, Народний рух України, Товариство об’єднаних українських канадців, Федерація незалежних профспілок України.
15. Правопис складених назв заводів, фабрик, комбінатів, виробничих об’єднань, шахт, підприємств, установ, а також наукових і навчальних закладів, кінотеатрів, театрів, парків культури та відпочинку, клубів тощо підпорядкований таким правилам:
а) Якщо підприємство, установа, заклад і т. ін. мають символічну назву, номер чи носять чиєсь ім’я, то їх можна писати повністю або скорочено. При цьому в повних назвах початкове слово та перше слово взятої в лапки символічної (умовної) назви, ім’я тощо пишуться з великої літери, а всі інші слова — з малої: Київський завод «Арсенал», Виробниче акціонерне товариство «Поліграфкнига», Донецька шахта «Вітка-Глибока», Львівська середня школа № 1 імені І. Франка, Десятий міжнародний з’їзд славістів, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Київський військовий округ.
У скорочених назвах перше слово звичайно пишеться з малої літери, символічна назва (у лапках) — з великої: ансамбль пісні й танцю імені П. Вірського, магазин «Роксолана», видавництво «Веселка», спортивний комплекс «Трудові резерви», стадіон «Динамо».
Примітка. Якщо скорочена назва вживається замість повної (на вивісках, етикетках тощо), то її початкове слово пишеться з великої літери: Комбінат «Прогрес», Кооператив «Садівник», Середня школа № 2.
б) Перше слово власних назв академій, інститутів, науково-дослідних установ, кінотеатрів, театрів, музеїв, парків культури та відпочинку тощо пишеться з великої літери, незважаючи на те, що воно є родовим позначенням: Національна академія наук України, Книжкова палата, Державний музей українського образотворчого мистецтва, Голосіївський парк імені М. Т. Рильського, Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка, Українська академія друкарства.
в) З великої літери пишеться перше слово складених назв типу: Київський будинок мод, Львівський палац одруження, Харківський клуб метробудівців.
З великої літери може писатися перше слово й скороченої назви, якщо відповідна повна назва вже згадувалася в тексті, а також — на вивісках: Будинок учителя, Український дім, Палац урочистих подій і т. ін.
Примітка. Якщо до складу найменування установи входить словосполучення, яке може виступати як самостійна назва установи (без початкових слів), то воно пишеться з великої літери: Оперний театр (від Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка), Третьяковська галерея (від Державна Третьяковська галерея) та ін.
16. Назви частин, відділів, відділень, секторів та інших підрозділів установ, організацій, а також слова актив, збори, з’їзд, конференція, президія, сесія, симпозіум, рада (інституту тощо) пишуться з малої літери: сесія Київської обласної ради, кафедра української літератури Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, засідання президії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, рада філологічного факультету, конференція Міжнародної асоціації україністів, сесія Хмельницької міськради, учена рада Інституту української мови НАН України.
17. У складених назвах іноземних телеграфних агентств усі слова, крім родового імені, пишуться з великої літери й без лапок: агентство Пренса Латіна, агентство Франс Пресс. Щодо назв іноземних фірм, компаній, банків і т. ін., то вони беруться в лапки й з великої літери пишеться тільки перше слово чи власне ім’я, що входить до складу цієї назви: фірма «Філко корпорейшн», компанія «Дженерал моторс», нафтохімічна компанія «Оксиденталь петролеум корпорейшн», банк «Гаранті траст компані».
18. У назвах творів художніх, музичних і т. ін., наукових праць, газет, журналів, історичних пам’яток тощо перше слово пишеться з великої літери, а назва береться в лапки: поема «Енеїда», повість «Тіні забутих предків», опера «Запорожець за Дунаєм», пісня «Стоїть гора високая», підручник «Історія України», кінофільм «Камінний хрест», картина «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», газети: «Вечірні вісті», «Вісті з України», «Голос України», «Літературна Україна», «Слово»; журнали: «Всесвіт», «Дзвін», «Наука і суспільство», «Кобєта і жицє», «Україна»; писемні історичні пам’ятки: «Руська правда», «Слово о полку Ігоревім», «Літопис Самовидця».
Примітка 1. У подвійних складених назвах творів, газет і т. ін. з великої літери пишеться також перше слово другої назви: «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє — тьма», «Глитай, або ж Павук», «Дейлі телеграф енд Морнінг пост».
Примітка 2. З великої літери, але без лапок пишуться назви культових книг: Апостол, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, а також назви таких релігійних понять, як Бог (але бог Перун і т. ін.), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух і т. ін.
19. Назви аеропортів, вокзалів, станцій, портів, пристаней і т. ін. пишуться з великої літери: аеропорт «Бориспіль», Київський вокзал (у Москві), станція Фастів-Перший, станція метро «Контрактова площа», порт Балаклава, пристань Ржищів (на Дніпрі) тощо.
20. Умовні назви будинків відпочинку, пансіонатів, санаторіїв, дитячих таборів, готелів, кемпінгів, ресторанів, кав’ярень і т. ін. пишуться в лапках і з великої літери: будинок відпочинку «Зоря», пансіонат «Здоров’я», санаторій «Україна», дитячий табір «Беркут», готель «Золотий колос», кемпінг «Чайка», ресторан «Либідь», кав’ярня «Мрія».
21. Назви пам’яток архітектури, замків, храмів тощо пишуться з великої літери: Андріївська церква, Золоті ворота, Колізей, Почаївська лавра, Хотинський замок, Софійський собор.
22. Назви історичних подій, епох, війн, революцій, народно-визвольних рухів, повстань, революційних свят, знаменних дат і т. ін. пишуться з великої літери: Велика французька революція, епоха Відродження, Вітчизняна війна, Коліївщина, Хмельниччина, Семирічна війна, Кривава неділя, Лютнева революція, Львівське збройне повстання 1848 р., Революція 1905 р., Паризька комуна, Льодове побоїще, Полтавська битва, Ренесанс, Перше травня, Міжнародний жіночий день, Новий рік, День учителя, День Незалежності України, Свято Перемоги.
З великої літери пишуться й назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра й Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння; Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка тощо.
Примітка 1. Назви історичних подій, епох, війн, геологічних періодів тощо, які стали загальними, пишуться з малої літери: греко-перські війни, громадянська війна, хрестові походи, доба феодалізму, античний світ, середні віки, середньовіччя, неоліт, палеоліт, трипільська культура, палеозойська ера.
Примітка 2. Якщо початковий порядковий числівник у складеній назві написаний цифрою, то наступне слово пишеться з великої літери: 8 Березня, 1 Травня.
23. З великої літери пишуться назви конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Конгрес захисту культури (у Парижі 1935 р.), Конституція України, Програма ДемПУ, Потсдамська угода, Версальський мир, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав людини.
24. У назвах орденів, відзнак, що складаються з кількох слів, тільки перше слово (крім родових) пишеться з великої літери: орден Вітчизняної війни, орден Дружби народів, орден Незалежності, орден Почесного легіону, орден Пошани.
Якщо така назва береться в лапки, то теж із великої літери пишеться тільки перше слово та власне ім’я, що входить до складу цієї назви: орден «Мати-героїня», медаль «За відвагу», медаль «За визволення Варшави», медаль «За бойові заслуги», медаль «Партизанові Вітчизняної війни».
25. З великої літери в лапках пишуться назви літаків, автомобілів, тракторів та інших машин, пов’язані з найменуванням моделі, заводу, фірми, що їх виготовляють: літак «Антей», автомобіль «Таврія», автобус «Турист», комбайн «Нива», трактор «Білорусь».
Це правило поширюється й на назви виробів, продуктів, що стали фірмовим або сортовим їх означенням: цукерки «Столичні», цигарки «Українські», вино «Перлина степу», цукерки «Пташине молоко».
26. З великої літери пишуться:
а) Прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів -ів (-ова, -ове, -еве), -їв (-єва, -еве), -ин (-ина, -ине), -їн (-їна, -їне), якщо вони означають належність чогось даній особі: Андрієві книжки, Грінченків словник, Маріїн лист, Тичинине слово, Шевченкові поезії.
б) Прикметники, які входять до складених особових назв людей як прізвиська: Володимир Великий, Данило Галицький, Дюма Старший, Карл Сміливий, Костянтин Багрянородний, Олександр Невський, Ярослав Мудрий.
в) Прикметники, утворені від іменників — власних назв, якщо вони входять до складу назв, які за змістом дорівнюють словосполукам «імені когось», «пам’яті когось»: Нобелівська премія, Франківська кімната, Шевченківська премія.
Примітка. З малої літери пишуться присвійні прикметники, утворені від власних особових імен:
а) За допомогою суфіксів -івськ- (-ївськ-), -инськ- (-їнськ-): бальзаківські традиції, франківські сонети, пушкінські рукописи, шевченківський стиль.
б) Якщо вони входять до складу стійких фразеологічних сполучень або наукових термінів: авгієві стайні, ахіллесова п’ята, гордіїв вузол, дамоклів меч, езопівська мова, прокрустове ложе, юдині срібняки; архімедова спіраль, базедова хвороба, бертолетова сіль, віттова хвороба, гайморова порожнина, піфагорова теорема.
§ 39. Велика літера в складноскорочених назвах
1. Скорочені назви (абревіатури) установ, закладів, організацій тощо, утворені з частин слів, пишуться двояко:
а) З великої літери, якщо ці слова вживаються на позначення установ одиничних: Укрінформ, Укрпрофрада, Укоопспілка.
б) З малої літери, якщо такі слова є родовими назвами: медінститут, облвиконком, райвно, райрада.
2. Складноскорочені назви, утворені з початкових (ініціальних) букв, імен власних і загальних, пишуться великими літерами: АТС, КНР, НЛО, СНД, УРП, УТН.
Примітка. Скорочення від загальних назв, які вимовляються як звичайні слова (без вставних звуків), пишуться малими літерами: вуз (у вузах), загс (до загсу), неп (під час непу). Такі слова звичайно відмінюються.
Так само відмінюються ініціальні скорочення типу БАМ, а їхні закінчення, що пишуться з малої літери, приєднуються до останньої літери абревіатури без будь-якого знака (апострофа, коми): з БАМу, на БАМі, з ВАКу, ВАКом, ТЮГу, ТЮГом.
§ 40. Графічні скорочення
Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочених значень метричних мір: м — метр, мм — міліметр, см — сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих та малих літер і дефісів, як і в повних назвах: півн.-сх. (північно-східний), півд.-зах. (південно-західний), Півн. крим. канал (Північнокримський канал).
До найпоширеніших загальноприйнятих графічних скорочень належать такі:
акад. — академік о. — острів
вид. — видання обл. – область
гр. — громадянин оз. — озеро
див. — дивись пор. — порівняй, порівняйте
доц. — доцент проф. — професор
ім. — імені р. — рік, річка
і т. д. — і так далі рр. — роки
і т. ін. — і таке інше с. — село, сторінка
і под. — і подібне ст. — станція, сторіччя
напр. – наприклад т. — товариш, том
н. е. — нашої ери тов. — товариш
до н. е. — нашої ери тт. — товариші, томи
Слова не скорочуються на голосну, якщо вона не початкова в слові, і на ь. Наприклад, слово селянський може бути скорочене: сел., селян., селянськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: стін. календар, ден. норма. При збігу двох (і більше) різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноруч. або власноручн. (власноручний), але тільки власт. (властивий).

ПРАВИЛА ПЕРЕНОСУ
§ 41. Орфографічні правила переносу

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: гай-ка, зо-шит, книж-ка, ко-ло-дязь, паль-ці, са-дів-ник, Хар-ків.

При цьому:

1. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Отже, переносити можна лише так: ґу-дзик, хо-джу. Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з —до кореня), то їх слід розривати: над-звичай-ний (а не на-дзвичайний), під-жив-ляти (а не пі-дживляти).

2. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюються від попередньої літери: бур’-ян (а не бур-’ян), кіль-це (а не кіл-ьце), Лук’-ян (а не Лук-’ян), низь-ко (а не низ-ько).

3. Одна літера не залишається в попередньому рядку й не переноситься в наступний: ака-де-мія (а не а-кадемія), Ма-рія (а не Марі-я), олі-вець (а не о-лівець). Так само не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як або, моя, око, шия тощо.

4. При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступінчастий (а не багатос-тупінчастий), восьми-гранний (а не восьмиг-ранний), далеко-східний (а не далекос-хідний).

5. Не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані абревіатури, які складаються з ініціальних скорочень цифр: АЕС, ЛАЗ-105, МАГАТЕ, МАУ, НТШ, УАПЦ.

6. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про й Дніп-ро, Оле-ксандра й Олек-сандра, се-стра й сест-ра. Це правило поширюється й на суфікси: бли-зький і близь-кий, видавни-цтво, видавниц-тво й видавницт-во, гали-цький і галиць-кий, росій-ський і російсь-кий, убо-зтво, убоз-тво й убозт-во, суспільс-тво й суспільст-во.
§ 42. Технічні правила переносу

1. Не можна переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали або інші умовні скорочення, що до них відносяться: Т. Г. Шевченко (а не Т. Г. // Шевченко), гр. Іваненко (а не гр.// Іваненко), акад. (доц., проф.) Гончаренко (а не акад. (доц., проф.)// Гончаренко), тов. Гнатюк (а не тов. // Гнатюк).

Примітка. Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити: Тарас Григорович Шевченко й Тарас // Григорович Шевченко, академік // Агатангел Кримський і т. ін.

2. Не можна відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать: 1917 р. (а не 1917 // р.), 150 га (а не 150 // га), 20 см3 або 20 куб. см (а не 20 // см3 або 20 // куб. см), 5 г (а не 5 // г).

Примітка. Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити: 1917 // рік, 150 // гектарів і т. ін.

3. Граматичні закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс, не можна відривати й переносити: 2-й (а не 2- // й), 4-го (а не 4- // го), 10-му (а не 10- // му) й т. ін.

4. Не можна розривати умовні (графічні) скорочення типу вид-во, і т. д., і т. ін., та ін., т-во тощо.

5. Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.
§ 43. Знак наголосу ( ́)

Знак наголосу ставиться на маловідомих словах (локалізмах і т. ін.), а також тоді, коли слово може вживатися з двома наголосами, змінюючи при цьому своє значення, пор.: Ми сходили на гору й Ми сходили на гору та повернулися додому ще завидна; Образи (від дієслова ображати), образи (художні, літературні), образи (ікони).

ПРИГОЛОСНІ
§ 14. Літера Г

Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як в українських словах: гадка, гей, могутній, плуг, так і в іншомовних (на місці h, g) давнішого походження: газета, генерал, грамота, Євангеліє; Гегель, Гомер, Англія, Гаага, а також у недавніх запозиченнях, часто вживаних, особливо в звукосполученнях гео-, -лог-, -гог-, -грам-, -граф-; агітація, агресія, горизонт, магазин; географія, геологія, педагог, кілограм, фотографія (див. ще § 87).
§ 15. Літера Ґ

Літера ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давно запозичених і зукраїнізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик тощо та похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под.

Примітка. У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г; проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже, правильною є вимова: Гданськ і Ґданськ, Гренландія й Ґренландія, Гібралтар і Ґібралтар; Гарібальді й Ґарібальді, Гете й Ґете.
Позначення м’якості приголосних
§ 16. Коли пишеться Ь

Знаком ь позначається м’якість приголосних звуків.

1. Ь пишеться:

а) Після м’яких д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу: вісь, ґедзь, кінь, мідь, наморозь, палець, суть, швець; близько, восьмий, ганьба, Грицько, дядько, кільце, молотьба.

б) Після м’яких приголосних у середині складу перед о: дьоготь, дзьоб, льон, сьомий, трьох, тьохкати.

Примітка. Про вживання ь у словах іншомовного походження див. § 93; у прізвищах — § 104, п. 9, 12а; у географічних назвах — § 109, п. 9.

2. Зокрема ь пишеться:

а) У словах на:

1) -зький, -ський, -цький; -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -ськи, -цьки: близький, вузький, волинський, донецький; близькість, людськість; близько, військо, багацько; по-французькому (по-французьки), по-українському (по-українськи), по-німецькому (по-німецьки).

Примітка. У словах баский, боязкий, в’язкий, дерзкий, жаский, ковзкий, плаский (плоский), порский, різкий і похідних утвореннях: боязкість, в’язкість, баско, різко тощо знак м’якшення не пишеться, оскільки тут з, с разом із к не творять суфіксів -зк-, -ск-.

2) -енька, -енько, -онька, -онько; -енький, -есенький, -ісінький, -юсінький: рученька, батенько, голівонька, соколонько; гарненький, малесенький, свіжісінький, тонюсінький.

б) Після м’якого л перед наступним приголосним: їдальня, кільце, ковальський, пальці, рибальство, сільський, спільник.

Примітка. Не ставиться м’який знак після л у групах -лц-, -лч-, коли вони походять із -лк-: балка — балці, галка — галці, галченя, монголка — монголці, Наталка — Наталці, Наталчин, рибалка — рибалці, рибалчин, спілка — спілці, спілчанський, але: Галька — Гальці, Гальчин.

в) У родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи І відміни й середнього роду на -нн(я), -ц(е) II відміни: друкарень, їдалень, крамниць, матриць, пісень, робітниць, стаєнь; бажань, знань, кілець, місць, сердець і серць.

г) У дієслівних формах дійсного та наказового способу: будить, будять, здається, косить, косять, коситься, робить, роблять, робиться, ходить, ходять; будь, будьте, винось, виносьте, виносься, кинь, киньте, стань, станьте, трать, тратьте (див. ще § 83, прим. 1).

Примітка. Про вживання ь у словах іншомовного походження та у власних назвах див. § 93; § 109, п. 9.
§ 17. Коли Ь не пишеться

Знак м’якшення (ь) не пишеться:

1. Після р у кінці складу або слова: вірте, кобзар, лікар, перевір, секретар, тепер, школяр, Харків.

2. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): інженер, інший, кінчик, менший, тонший, Уманщина; волинський, громадянський, освітянський, селянський; громадянство, селянство. Але: бриньчати, доньчин, няньчин, няньчити та ін., бо в твірних основах між приголосними виступає ь: бренькіт, донька, нянька.

3. Після м’яких приголосних, крім л, якщо за ними йдуть інші м’які приголосні: вінця, кінцівка, користю, ланцюжок, радість, світ, свято, слід, сміх, сніг, сніп, сьогодні, танцювати, щастя; але: різьбяр (і різьбар), тьмяний і похідні від них.

Примітка. Коли ь уживається у формі називного відмінка іменника, то він зберігається й у всіх інших відмінках; коли ж у називному відмінку його нема, то й в інших відмінках він не пишеться; пор.: Галька — Гальці, дівчинонька — дівчиноньці, письмо — на письмі, редька — редьці; але: галка — галці, сторінка — сторінці, пасмо — у пасмі.

4. Після л в іменникових суфіксах -алн-(о), -илн-(о): держално, пужално, ціпилно та ін., але в зменшених формах ь пишеться: держальце, пужальце й под.

5. Між подвоєними м’якими приголосними: буття, волосся, галуззя, гіллястий, життя, каміння, ллється, приладдя, сіллю.

6. Після д, н, т перед суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: безбатченко, Панченко, Федченко; Радчук, Степанчук; Гринчишин, Федчишин, але після л пишеться ь: Михальченко, Михальчук.

7. Після ц у кінці – іменників чоловічого роду іншомовного походження: Галац, кварц, палац, паяц, Суец, шприц, а також у деяких вигуках: бац, буц, гоц, клац.
Зміни приголосних при збігу їх
§ 18. Зміни груп приголосних -ЦЬК-, -СЬК-, -ЗЬК-, -СК-, -ШК-, -ЗК-, -СТ-

1. При словотворенні приголосні звуки часто змінюються.

а) Група приголосних -цьк- змінюється на -чч- при творенні іменників із суфіксом -ин(а): вояцький — вояччина, козацький — Козаччина, німецький — Німеччина, турецький — Туреччина; але: галицький – Галичина.

б) Групи приголосних -ськ-, -ск- змінюються на -щ- при творенні іменники із суфіксом -ин(а): віск — вощина, пісок (піску) — піщина, полтавський — Полтавщина;

в) Групи приголосних -ск-, -шк- змінюються в -щ- при творенні прикметників та іменників із суфіксом -ан-(-ян-): віск — вощаний – вощанка, дошка — дощаний, пісок (піску) — піщаний.

г) Групи приголосних -ск-, -ст- змінюються в щ, група -зк- у -жч- при творенні багатьох форм дієслів ІІ дієвідміни: вереск — верещати, верещу, верещиш і т. д.; простити — прощати, прощаю, прощаєш і т. д.; прощу, але простиш, простить і т. д.; брязк — бряжчати, бряжчу, бряжчиш і т. д.

д) Групи приголосних -ськ-, -зьк- відповідно змінюються на -щ-, -жч- при творенні прізвищ на -енко, -ук: Васько — Ващенко — Ващук, Ісько — Іщенко — Іщук, Онисько — Онищенко — Онищук, Водолазький — Водолажченко, Кузько — Кужченко.

Примітка. У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Параска — Парасчин, Ониська — Онисьчин; -шк- дає щ: Мелашка — Мелащин.
Зміни приголосних перед -СЬК(ИЙ), -СТВ(О)

2. Перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) деякі приголосні при словотворенні змінюються, змінюючи й самі суфікси.

а) К, ць, ч + -ськ(ий), -ство(о) дають -цьк(ий), -цтв(о): гірник — гірницький, молодець — молодецький, молодецтво, парубок — парубоцький — парубоцтво, ткач — ткацький — ткацтво.

б) Г, ж, з + -ськ(ий), -ств(о) дають -зьк(ий), -зтв(о): боягуз — боягузький — боягузтво, Запоріжжя – запорізький, Париж – паризький, Прага – празький, убогий — убозтво.

в) Х, ш, с + -ськ(ий), -ств(о) дають -ськ(ий), -ств(о): залісся — заліський, птах — птаство, товариш — товариський — товариство.

Інші приголосні перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о) на письмі зберігаються: багатий — багатство, брат — братський — братство, завод — заводський, інтелігент — інтелігентський, люд — людський – людство, пропагандист — пропагандистський, студент — студентський — студентство.

Примітка. Про творення прикметників із суфіксом -ськ(ий) від географічних назв і назв народів див. § 113.
Зміни приголосних перед -Ш(ИЙ) у вищому ступені прикметників (прислівників)

3. У вищому ступені прикметників і прислівників г, ж, з перед суфіксом -ш(ий) змінюються в -жч(ий), а с + ш(ий) – у -щ(ий): високий — вищий (вище), вузький — вужчий (вужче), дорогий — дорожчий (дорожче), дужий — дужчий (дужче), низький — нижчий (нижче), але: легкий — легший (легше).

Це стосується й дієслів, утворених від прикметників вищого ступеня: ближчати, вужчати, кращати та ін., і похідних від них іменників: підвищення (від підвищити), подорожчання (від подорожчати).
-ЧН-, -ШН-

4. Приголосні звуки к, ц(ь) перед суфіксом -н- змінюються на ч: безпека — безпечний, безпечність, безпечно; вік — вічний, вічність, вічно; кінець – кінечний, місяць — місячний, околиця — околичний, пшениця — пшеничний, рік — річний, серце — сердечний, сонце — сонячний, яйце — яєчня. Приголосний основи ч зберігається: поміч — помічний, помічник; ніч — нічний, ячмінь — ячний (або ячмінний).

Виняток становлять слова: дворушник, мірошник, рушник, рушниця, сердешний (у значенні «бідолашний»), соняшник, торішній.

Примітка 1. Приголосні ж, ч, ш, щ, т(ь) у давальному та місцевому відмінках іменників (жін. р.) та в дієсловах перед постфіксом -ся на письмі зберігаються: діжці, дочці, квітці, книжці, юшці; не вріжся, не морочся, не морщся, радишся, спиться.

Примітка 2. Глухі приголосні основи перед дзвінкими на письмі зберігаються: боротьба (бо бороти), молотьба (бо молотити), просьба (бо просити). Так само й дзвінкі перед глухими на письмі зберігаються: бабка, борідка, вогкий, дігтяр, кігті, книжка, легкий, нігті. Але: затхлий, зітхнути (хоч дихати), натхнути, тхір.
Спрощення груп приголосних
§ 19. -Ж(Д)Н-, -З(Д)Н-, -С(Т)Н-, -С(Т)Л-

1. У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл-, -стн- випадають д і т: тиждень — тижня — тижневий; виїздити — виїзний, поїзд — поїзний, лестощі — улесливий, щастя — щасливий; вість — вісник, користь — корисний, честь — чесний, якість — якісний. Але в словах: зап’ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається.

Примітка. У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: аванпост — аванпостний, баласт — баластний, компост — компостний, контраст — контрастний, форпост — форпостний.
-3(К)Н-, -С(К)Н-

2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризки — бризнути, брязк — брязнути, блиск — блиснути, писк — писнути, плюск — плюснути, тріск — тріснути, але: випуск — випускний, виск — вискнути, риск – рискнути.
-С(Л)Н-

3. У групі приголосних -слн- випадає л: масло — масний, мисль — умисний, навмисне; ремесло — ремісник.
Подвоєння та подовження приголосних
§ 20. Подвоєння приголосних при збігу їх

1. Подвоєння приголосних маємо при збігу однакових приголосних:

а) Префікса й кореня: ввіч, ввічливий, віддати, відділ, заввишки, ззаду, оббити, роззброїти, роззява.

Примітка. Не подвоюються приголосні в таких словах, як отой, отут, отак, отам, отепер, отоді, а також оцей тощо;

б) Кінця першої й початку другої частини складноскорочених слів: військкомат (військовий комісаріат), страйкком (страйковий комітет), юннат (юний натураліст);

в) Кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий) [-н(і)й], -ник, -ниц(я): вина — безвинний, день – денний, закон — законний, кінь – кінний, причина — причинний, осінь — осінній, ранок — ранній; баштанник, годинник, письменник; віконниця, Вінниця.

Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний — безвинність — безвинно, законний — законність — законно, туманний — туманність — туманно;

г) Основи дієслова минулого часу на с і постфікса -ся: винісся, пасся, розрісся, трясся.
-ЕНН(ИЙ), -АНН(ИЙ)

2. Буквосполучення -нн- пишеться:

а) У збільшувально-підсилювальному суфіксі -енн(ий): здоровенний, силенний, численний.

б) У прикметниках на -енн(ий), -анн(ий), [-янн(ий)] зі значенням можливості або неможливості дії: здійсненний, невблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, несказанний, нескінченний та в прикметнику старанний з відтінком підсилення.

в) У прикметниках на -енн(ий) старослов’янського походження: благословенний, блаженний, огненний, священний.

Буквосполучення -нн- зберігається й в іменниках та прислівниках, утворених від таких прикметників: здійсненність, старанність, старанно, численність, численно тощо.

Примітка. Н не подвоюється в дієприкметниках: вивершений, вихований, зроблений, індустріалізований, поораний, сказаний, спечений, як і в прикметниках на -ений з відповідних дієприкметників (з іншим наголосом): варений (пор. варений), печений (пор. печений) та ін., а також у прикметнику довгожданий.

Треба розрізняти такі слова, як здійсненний (який може здійснюватися — прикметник) і здійснений (який здійснився — дієприкметник), нездоланний (непереможний) і нездоланий (якого не подолали), незліченний (представлений у дуже великій кількості) і незлічений (не порахований) та ін.

3. Подвоюються приголосні в словах: бовван, Ганна, лляний, овва, ссати, а також у похідних: бовваніти, Ганнин, виссати, ссавці та ін.
Подовження приголосних перед Я, Ю, Є, І

4. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (а на письмі позначаються двома літерами), коли вони стоять після голосного:

а) Перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знаряддя, знаряддю, на знарядді та ін.; життя, життю, у житті; мотуззя, у мотуззі; колосся, колоссю, у колоссі; гілля, гіллю, на гіллі; знання, знанню, у знанні; збіжжя, збіжжю, у збіжжі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; піддашшя, піддашшю, на піддашші; а також у похідних словах: гілля — гіллястий, гіллячка; життя — життєвий (і життьовий), життєпис та ін. Але: знань, знарядь, піддаш, сторіч, угідь.

Якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриття — відкриттів, почуття — почуттів.

б) Перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини із закінченням -ей): суддя, судді, суддю, суддів і т. ін.; стаття, статті, статтею (але в родовому множини — статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею та ін.

в) Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини ІII відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: молодь —молоддю, мить — миттю, мазь — маззю, вісь — віссю, міць — міццю, сіль — сіллю, тінь — тінню, подорож — подорожжю, ніч — ніччю, розкіш — розкішшю.

Але: молодість — молодістю, повість — повістю, кров — кров’ю, матір — матір’ю, пригорщ – пригорщю. В називному відмінку однини вони закінчуються на два приголосних (у тому числі шч – на письмі щ), губний або р.

г) Перед я, ю в прислівниках типу зрання, навмання, спросоння; попідвіконню, попідтинню;

д) перед ю, є у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллю, ллєш, ллємо, ллєте, ллють, ллється, ллються, а також у похідних: виллю, наллю та ін.

Примітка. Приголосні не подовжуються в словах: кутя, попадя, свиня, у формах числівника третя, третє та ін.
ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ
§ 21. З- (ІЗ-, ЗІ-)

1. Префікс з перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с: сказати, спалахнути, ствердити, сфотографувати, схил. Перед усіма іншими приголосними пишемо з (іноді із): збавити, звести, зжитися, ззирнутися, зсадити, зціпити, зчепити, зшиток, ізнов.

Префікс з-(с-) виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зекономити, зігнорувати, з’їзд, зорієнтуватися, зумовити, згаслий, змазати, знадливий, скоротити, склад і под.

У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібгати, зігнути, зідрати, зізнатися, зіпсуватися, зіставити, зіткнення, зіщулитися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить сполучення губного та йотованого звукосполучення: зів’ялий, зім’яти, зіп’ястися тощо. У деяких словах префікс зі- чергується із зо-: зігрівати й зогрівати, зімлівати й зомлівати, зіпрівати й зопрівати, зітліти й зотліти.
БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ін.

2. У префіксах – без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- – кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраїй, безкорисливий, відкриття, відстань, міжконтинентальний, міжпланетний, надпотужний, обпалити, обтрусити, передплата, передчасний, підтримка, понадплановий, представник, розтягнути, розчин, розхитати, черезплічник.
ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-

3. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживається переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прегарний, презавзятий, прекрасний, премудрий, прекрасно, препогано; префікс при- вживається переважно в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибігти, прибудувати, прикрутити, приборкати, пришвидшити; прибуття, притулок, прибраний, привабливо.

Крім того, префікс пре- виступає у словах презирливий, презирство й у словах старослов’янського походження: преосвященний, преподобний, престол, а префікс при- вживається в іменниках та прикметниках, утворених від поєднання іменників із прийменниками: пригірок, приярок; прибережний, прикордонний.

Префікс прі- вживається тільки в словах прізвисько, прізвище, прірва.
ПРАВОПИС СУФІКСІВ
ІМЕННИКОВІ СУФІКСИ
§ 22. -ИК, -НИК та ін.

1. Суфікси -ик, -ник, -івник, -чик (-щик) пишемо з и: братик, вузлик, передовик; гірник, кулеметник; газівник, працівник; хлопчик, прапорщик.

Примітка. Слід відрізняти український суфікс -ик від іншомовних -ик, -ік (-їк). В іншомовних суфіксах пишеться и або і (ї) відповідно до правил правопису и та і (ї) в словах іншомовного походження: історик, медик, фізик, але: механік, прозаїк, хімік.
-ИВ(О)

2. Суфікс -ив-(о), що вживається для вираження збірних, понять, які означають матеріал або продукт праці, пишемо тільки з и: вариво, добриво, куриво, меливо, мереживо, місиво, морозиво, паливо, печиво, прядиво, але: марево (не матеріал і не продукт праці).
-АЛЬНИК, -ИЛЬНИК та ін.

3. У суфіксах -альник, -ильник, -ільник, -альність після л перед н завжди пишемо ь: постачальник, уболівальник, фрезерувальник; волочильник, мастильник; полільник, відповідальність, геніальність.
-АЛЬ, -ЕНЬ, та ін.

4. Кінцевий приголосний у суфіксах -аль, -ень, -ець (-єць), -ість, -тель завжди м’який, а тому всі слова з цими суфіксами пишемо з ь: коваль, скрипаль; велетень, в’язень; бельгієць, мовознавець, переможець; здатність, свіжість; вихователь, любитель.
-ИНН(Я), -ІНН(Я) та ін.

5. Суфікси -инн(я), -інн(я), -анн(я) [-янн(я)] пишемо з двома н.

Суфікс -инн(я) вживається в іменниках середнього роду, що означають збірні поняття: бобовиння, гарбузиння, картоплиння, павутиння; але: каміння, коріння, насіння.

Суфікс -інн(я) мають іменники середнього роду, що утворюються від дієслів із голосними основи и та і: горіти — горіння, носити — носіння, ходити — ходіння, шарудіти — шарудіння.

Суфікс -анн(я) [-янн(я)] мають іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосним основи а (я): гукати — гукання, гуляти — гуляння, зростати — зростання, сприяти — сприяння.

Суфікс -енн-(я) мають віддієслівні іменники середнього роду, в яких наголос падає на корінь: звернення, напруження, піднесення, удосконалення.
-ЕН(Я) [-ЄН(Я)]

6. Суфікс -ен(я) [-єн(я)] вживається в іменниках середнього роду, що означають живі істоти: вовченя, гусеня, чаєня.
-ЕЧОК [-ЄЧОК], -ЕЧК(А) [-ЄЧК(А)], -ИЧОК, -ИЧК(А) та ін.

7. Суфікси зменшено-пестливих слів -ечок [-єчок], -ечк(а) [-єчк(а)], -ечк(о) [-єчк(о)] не слід змішувати із суфіксами -ичок, -ичк(а): останні бувають тільки в словах, що походять від іменників із суфіксами -ик, -иц(я): вогничок, кошичок, вуличка, паличка. В інших випадках уживаємо суфікси з е (є): вершечок, мішечок, краєчок; діжечка, копієчка, Марієчка, річечка; віконечко, словечко, яєчко.
-ЕНК(О) [-ЄНК(О)], -ЕНЬК(О, А) [-ЄНЬК(О)]

8. Слід відрізняти суфікс -енк(о) [-єнк(о)] від суфікса -еньк(о) [-єньк(о)]: суфікс -енк(о) [-єнк(о)] вживається здебільшого в іменниках, що означають прізвища: Гордієнко, Кравченко, зрідка — у загальних назвах: безбатченко, коваленко; суфікс -еньк(о, а) [-єньк(о)] вживаємо для творення пестливих назв: батенько, кониченько, серденько; ніженька, тополенька.
-ИСЬК(О) [-ЇСЬК(О)], -ИЩ(Е) [-ЇЩ(Е)]

9. За допомогою суфіксів -иськ(о) [-їськ(о)], -ищ(е) [їщ(е)] утворюються слова переважно з емоційно-негативним відтінком від іменників усіх родів, причому після приголосного пишемо и, після голосного — ї: гноїсько, дівчисько, хлопчисько; вогнище, побоїще, становище.
-ОВИЧ, -ІВН(А) [-ЇВН(А)]

10. При творенні чоловічих імен по батькові вживаємо тільки суфікс -ович: Васильович, Дорошович, Ігорович, Микитович, Олексійович, Юрійович.

При творенні жіночих імен по батькові вживаємо суфікс -івн(а), від імен на -й — -ївн(а): Борисівна, Василівна; Гордіївна, Сергіївна, Юріївна.

Від таких імен, як Григорій, Ілля, Кузьма, Лука, Микола, Сава, Хома, Яків, відповідні імена по батькові будуть: Григорович, Григорівна; Ілліч, Іллівна; Кузьмич (і Кузьмович), Кузьмівна; Лукич, Луківна; Миколайович (і Миколович), Миколаївна (і Миколівна); Савич (і Савович), Савівна; Хомич (і Хомович), Хомівна; Якович, Яківна.

Примітка. При творенні імен по батькові в основах імен відбувається чергування і з о: Антін — Антонович, Антонівна; Федір — Федорович, Федорівна.
-ІВК(А) [-ЇВК(А)], -ОВК(А)

11. В іменниках жіночого роду, утворених від іменників та інших частин мови, вживаємо суфікс -івк(а) [-ївк(а)]: голівка, долівка, маївка, ножівка, полівка, спиртівка, частівка, шалівка, шихтівка.

У деяких іменниках уживаємо суфікс -овк(а): головка (капусти), духовка, зарисовка, підготовка.
-ОК

12. В іменниках чоловічого роду після приголосних уживається суфікс -ок із випадним о в непрямих відмінках: вершок, гайок, кийок, кілок, лужок, стручок; після м’яких приголосних перед суфіксом -ок пишемо ь: деньок, пеньок.
-ИР, -ИСТ, -ИЗМ, -ІР, -ІСТ, -ІЗМ

13. Іншомовні суфікси -ир, -ист, -изм виступають після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р: бригадир, командир; бандурист, дантист, пейзажист; класицизм, педантизм, тероризм; після решти приголосних пишемо -ір, -іст, -ізм: вампір, гарнір, пломбір; піаніст, спеціаліст; модернізм, плюралізм, але в утвореннях від власне українських коренів пишемо -ист, -изм: боротьбист, побутовизм, речовизм та ін.

Після голосних у цих суфіксах виступає ї: акмеїст, героїзм, конвоїр.
Прикметникові та дієприкметникові суфікси
§ 23. -Н(ИЙ), -Н(ІЙ)

1. Суфікс -н(ий) уживається в переважній більшості якісних і відносних прикметників: дружний (спів), західний, мільйонний, принадний, природний, фабричний.

Суфікс -н(ій) уживається порівняно в небагатьох прикметниках (переважно відносних): братній, всесвітній, городній, давній, житній, задній, крайній, літній; майбутній, матерній; незабутній, освітній, пізній, ранній, самобутній, суботній, хатній та ін. Суфікс -н(ій) уживається в усіх прикметниках прислівникового та іменникового походження, які мають перед цим суфіксом ж, ш: ближній, вчорашній, давнішній, домашній, дорожній, дружній (потиск руки), зовнішній, колишній, мужній, поздовжній, порожній, прийдешній, ранішній, сінешній, справжній, сьогоднішній, тутешній, художній, але – потужний.

Примітка. У прикметниках, твірна основа яких закінчується на н, приєднання суфіксів -н(ий), -н-(ій) зумовлює подвоєння н: знаменний, осінній, плинний, ранній, туманний.
-АНН(ИЙ), -ЕНН(ИЙ), -АН(ИЙ), -ЕН(ИЙ)

2. Прикметникові суфікси -анн(ий), -енн(ий), які вживаються для підкреслення найвищої міри ознаки, пишуться з двома н: невблаганний, нездоланний, неоціненний, несказанний, нескінченний, страшенний (але жаданий). Подібні прикметники завжди мають наголос на суфіксі, що відрізняє їх від дієприкметників, утворених від дієслівних коренів за допомогою суфіксів -ан(ий), -ен(ий): бажаний, незлічений, неоцінений, неподоланий, несказаний, нескінчений.
-ИЧН(ИЙ), -ІЧН(ИЙ) [-ЇЧН(ИЙ)]

3. Складні суфікси -ичн(ий), -ічн(ий) [-їчн(ий)] виступають, як правило, у прикметниках, похідних від слів іншомовного походження; при цьому після кінцевого основи д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р уживається -ичн(ий): історичний, класичний, математичний, ортопедичний; після решти приголосних — -ічн(ий): академічний, анархічний, археологічний, епічний, ідилічний, органічний; після голосних — -їчн(ий): архаїчний, героїчний, прозаїчний.
-ИН, -ЇН

4. У присвійних прикметниках, утворених від іменників першої відміни, після приголосних (крім й) пишемо суфікс -ин: баба — бабин, Галя — Галин, Коля — Колин, Маруся — Марусин, свекруха — свекрушин, тітка — тітчин; після голосних — -їн: Марія — Маріїн, Софія — Софіїн.

Примітка. Приголосні г, к (шк), х перед суфіксом -ин змінюються на ж, ч(щ), ш: Ольга — Ольжин, дочка — доччин, Мелашка – Мелащин, сваха — свашин.
-ИН(ИЙ), -ЇН(ИЙ)

5. У прикметниках із значенням присвійності, утворених від назв тварин, після приголосних (крім й) пишемо суфікс -ин(ий): бджолиний, голубиний, горобиний, качиний, орлиний; після голосних і апострофа — -їн(ий): зміїний, солов’їний.
-ИСТ(ИЙ), -ЇСТ(ИЙ)

6. Суфікс -ист(ий) уживаємо в прикметниках після приголосних: барвистий, голосистий, іскристий, перистий (пірчастий; але перістий – рябий), променистий, урочистий; після голосних — -їст(ий): вибоїстий, гноїстий, двоїстий, оліїстий, троїстий.
-ЕВ(ИЙ), -ЄВ(ИЙ), -ОВ(ИЙ)

7. Суфікс -ев(ий) уживається в прикметниках, які мають перед цим суфіксом м’який або шиплячий приголосний і в яких наголос падає переважно на основу слова: березневий, грушевий, овочевий, ситцевий. У прикметниках, у яких перед суфіксом виступають м’які н, т або й, пишемо -єв(ий): алюмінієвий, дієвий, життєвий, значеннєвий, суттєвий.

Суфікс -ов(ий) незалежно від наголосу вживається у прикметниках, які мають перед цим суфіксом твердий приголосний: вітровий, казковий, кварцовий, палацовий, святковий, службовий. Крім того, суфікс -ов(ий) уживається в прикметниках, які мають перед цим суфіксом шиплячий (ж, ч, ш, щ), м’який приголосний або й, причому наголос падає на закінчення: бойовий, гайовий, грошовий, дійовий, дощовий, життьовий, крайовий, нульовий, речовий, стильовий.

Ці ж правила поширюються на правопис суфіксів -ов-, -ев-, (-єв-) у присвійних прикметниках жін. і середн. роду: суфікс -ов- уживається в присвійних прикметниках, утворених від іменників твердої групи: майстер — майстрова, майстрове; Петро — Петрова, Петрове; робітник — робітникова, робітникове; Шевченко — Шевченкова, Шевченкове; суфікс -ев- (після голосного -єв-) уживається в присвійних прикметниках, утворених від іменників м’якої та мішаної груп: Андрій — Андрієва, Андрієве; Ігор — Ігорева, Ігореве; кобзар — кобзарева, кобзареве; скрипаль — скрипалева, скрипалеве; сторож — сторожева, сторожеве; товариш — товаришева, товаришеве.

У відповідних присвійних прикметниках чоловічого роду суфікси -ов-, -ев- (-єв-) чергуються з -ів (-їв): Василева – Василів, майстрова – майстрів, Олексієва – Олексіїв.
-УВАТ(ИЙ) [-ЮВАТ(ИЙ)], -ОВАТ(ИЙ), -ОВИТ(ИЙ)

8. Суфікс -уват(ий), а після м’яких приголосних -юват(ий), уживається в прикметниках на позначення певного вияву ознаки: горбуватий, круглуватий, синюватий, темнуватий, а також виявлення невеликої міри властивості, схильності до чогось, позначуваної іменниковою основою: дуплуватий, злодійкуватий, остюкуватий, піскуватий.

Суфікс -оват(ий) уживаємо в прикметниках, якщо наголос падає на о: плисковатий, стовбоватий.

Суфікс -овит(ий) уживаємо на позначення високого ступеня вияву ознаки: гордовитий, грошовитий, талановитий.
Дієслівні суфікси
§ 24. -УВА- (-ЮВА-), -ОВА-

1. Суфікс -ува- (-юва-) пишеться в дієсловах: забілювати, керувати, порядкувати, розсіювати.

У похідних словах і формах (віддієслівних іменниках та дієприкметниках) суфікс -ува- (-юва-) пишеться тоді, коли на перший голосний цього суфікса не падає наголос: вивершувати — вивершування, вивершуваний; очікувати — очікування, очікуваний; підсинювати — підсинювання, підсинюваний; якщо на перший голосний суфікса падає наголос, то пишеться -ова-: друкувати — друкування, але друкований; малювати — малювання, але мальований; підпорядкувати — підпорядкування, але підпорядкований; риштувати — риштування, але риштовання, риштований.
-ОВУВА-

2. У суфіксі -овува- перший голосний завжди наголошений: завойовувати — завойовування, завойовуваний; перемальовувати — перемальовування, перемальовуваний; скуповувати — скуповування, скуповуваний.
-ІР- (-ИР-)

3. Дієслова іншомовного походження, що мають у мові-джерелі суфікс -ір-, в українській мові втрачають цей суфікс у всіх формах: загітувати — загітований, зареєструвати — зареєстрований, інформувати — інформований, сконструювати — сконструйований. Але в окремих словах для усунення небажаної омонімії суфікс -ір- (після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р — -ир-) зберігається: буксирувати (бо є буксувати), парирувати (бо є парувати), полірувати (бо є полювати), репетирувати (бо є репетувати) тощо.

Суфікс -ір- (-ир-) уживається також у поодиноких дієсловах типу котирувати, лавірувати, марширувати, пікірувати, третирувати.
ПРАВОПИС СКЛАДНИХ СЛІВ
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПРАВОПИСУ СКЛАДНИХ СЛІВ

Складні слова можуть утворюватися за допомогою сполучних звуків і без них.
§ 25. Сполучні звуки О, Е (Є)

1. Коли перша частина складного слова — прикметник, то сполучним звуком виступає о: важкоатлет, гірничопромисловий, чорногуз, яснозорий; якщо першою частиною такого слова є прикметник м’якої групи, то перед о пишемо ь: верхньодніпровський, давньоруський, середньовіччя, синьоокий.

Увага. З цими словами не слід змішувати складних слів, перша частина яких є вищий ступінь прислівника на е: вищезгаданий, нижчепідписаний.

2. Коли перша частина складного слова — іменник або займенник, то сполучним звуком буває:

а) Після твердого приголосного, зокрема після шиплячого, звук о: атомохід, грушоподібний, дощомір, самовчитель; але: кожум’яка, овочесховище, очевидний.

б) Після м’якого приголосного (неподовженого), який закінчується основа іменника м’якої групи, пишемо е: бурелом, землетрус, працездатний, яйцеподібний, але: конов’язь, коногон, костогриз, костоправ, свинопас, свиноматка.

в) Після й, який закінчується основа іменника м’якої групи, або м’якого подовженого приголосного першої частини пишеться є: боєздатність, краєзнавство; життєздатний, життєпис, сміттєзбірник.
Складні слова без сполучного звука

3. Складні слова можуть утворюватися без сполучного звука – шляхом безпосереднього приєднання основи до основи. При цьому перша основа може закінчуватися:

а) На голосний звук: всюдихід, кількаразовий, радіокомітет; у словах із числівниками одно-, дво-, три-, чотири-: одноденний, двоярусний, триніжок, чотирикутник. Також у словах із тими числівниками, що в родовому відмінку мають закінчення -и: двадцятирічний, п’ятикутний, семимильний.

б) На приголосний звук: Болград, Новгород; в абревіатурах: виконком, медінститут; у словах із числівниками двох-, трьох-, чотирьох-, якщо дальша частина починається голосними а, о: двохосьовий, чотирьохактний.

4. Складні слова можуть писатися разом і через дефіс.

Разом пишемо:

а) Усі складноскорочені слова й похідні від них: Нацбанк, Міносвіти, міськрада, облвиконком, профспілка, соцстрах; профспілковий, соцстрахівський. Сюди належать і всі складні слова, першою частиною яких виступають компоненти: авіа-, авто-, агро-, біо-, вело-, водо-, газо-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, лже-, макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, моно-, мото-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-, стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фоно-, фото- й под.

б) Складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник (коли він не позначається цифрою): двобічний, сімдесятиріччя, трикутник, тривідсотковий, чотиримісячний.

Через дефіс пишуться:

а) Повторення того самого слова з метою підсилення його основного значення, зокрема: писав-писав, робив-робив, ходив-ходив; у прикметниках і прислівниках для вираження великої міри, ознаки: білий-білий, легенький-легенький, багато-багато, синьо-синьо, тихо-тихо.

б) Поєднання синонімічних слів: гидко-бридко, зроду-віку, тишком-нишком, часто-густо; антонімічних слів: більш-менш, видимо-невидимо; близьких за значенням слів, що передають єдине поняття: батько-мати (батьки), хліб-сіль (їжа); слів із тим самим коренем, але з різними закінченнями, префіксами й суфіксами: великий-превеликий, давним-давно, з давніх-давен, з діда-прадіда, мало-помалу, повік-віки, радий-радісінький, сила-силенна, тихий-тихесенький.

Примітка. Два однакових іменники, з яких один має форму називного відмінка, а друге — орудного, пишуться окремо; кінець кінцем, одним одна, честь честю, чин чином. Так само й займенники: сама самотою.

в) Поєднання слів, що означають приблизність: день-другий, година-дві, не сьогодні-завтра, три-чотири.

Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставимо тире: 3—4 (дні), учні 8—10 класів.

г) Складні вигуки та звуконаслідування: гей-гей, ого-го, бом-бом.

д) Звуки в словах, що вимовляються протяжно: По-о-дай, а то во-о-ни наморились уже й та-а-к біля мене (А. Тесленко); По-о-лк, стій!

е) Літерні абревіатури з належними до них цифрами: Ту-154, ЗІЛ-111;

є) Літерні найменування паралельних класів у школах: 7-А, 10-В.

ж) Терміни, до складу яких входить літера алфавіту: П-подібний, Т-подібний;

з) Літерні скорочення складних слів, які пишуться разом або через дефіс: с.-г. — сільськогосподарський, с.-д. — соціал-демократ, соціал-демократичний, ст.-сл. — старослов’янський. Але скорочення, утворені від словосполук, пишемо окремо: с. г. — сільське господарство.
§ 26. Складні іменники

1. Разом пишуться:

а) Складні іменники, утворені поєднанням за допомогою сполучного звука двох або кількох основ, одна з яких — дієслівного походження: вертоліт, лісосплав, самохід, силосонавантажувач, тепловоз.

б) Складні іменники, утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ за допомогою сполучного звука: білокрівці, чорногуз, чорнозем.

в) Складні іменники, утворені за допомогою сполучного звука від двох іменникових основ: верболіз, лісостеп, носоріг, трудодень, шлакоблок (але людино-день); сюди ж належать іменники, першою частиною яких є незмінний іменник іншомовного походження (тут роль сполучного звука виконує останній голосний першого іменника: автострада, велотрек, радіокомітет).

г) Складні іменники, утворені з дієслова в наказовій формі та іменника: горицвіт, зірвиголова, перекотиполе, пройдисвіт; Непийпиво, Перебийніс, Убийвовк (прізвища);

д) складні іменники, утворені з кількісного числівника у формі родового відмінка (для числівника сто — називного) та іменника: дванадцятитонка, сторіччя, стоп’ятдесятиріччя, шестиденка.

Примітка. У складних словах із числівником, який означає число двозначне, тризначне та ін., числівник звичайно пишеться цифрами й приєднується до другої частини слова за допомогою дефіса: 750-річчя, 16-поверховий.

е) Складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піваркуша, півгодини, півдюжини, півкарбованця, півколо, півмісяць, півогірка, пів’яблука; напівавтомат, напівсон; полукіпок, полумисок.

Примітка. Перед іменниками – власними назвами пів- пишеться через дефіс: пів-Європи, пів-Києва.

є) Складні іменники, утворені з трьох і більше основ: автомотогурток, світловодолікування, термогідродинаміка.

2. Через дефіс пишуться:

1) Складні іменники, утворені з двох іменників без допомоги сполучного звука, незалежно від того, чи в даному слові відмінюються обидва іменники, чи тільки другий.

До таких слів з обома відмінюваними частинами належать:

а) іменники, що означають протилежні за змістом поняття: купівля-продаж, розтяг-стиск;

б) іменники, що означають спеціальність, професію: магнітолог-астроном, лікар-еколог;

в) іменники на позначення казкових персонажів: Зайчик-Побігайчик, Лисичка-Сестричка.

До слів із другою відмінюваною частиною належать:

а) іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, явища, названого другим словом: блок-система, буй-тур, дизель-мотор, жар-птиця, козир-дівка, крекінг-процес, Свят-вечір, стоп-кран;

б) імен

Правопис основи слова

ЛІТЕРНІ ПОЗНАЧЕННЯ ЗВУКІВ
ГОЛОСНІ
§ 1. Ненаголошений О

1. У складах із ненаголошеним о пишеться та сама літера (буква) о, що й під наголосом: боїться, бо боязко; голубка, бо голуб; дощу, бо дощ; робіть, бо робить; розумний, бо розум.

О пишеться й у таких словах, де сумнівний із правописного погляду звук наголосом не перевіряється: лопух, сокира, союз.

2. У деяких словах на місці о перед постійно наголошеним а (я) маємо у вимові й на письмі а: багатий, багато, багатство, багаття, багач, гарячий, гарячка (пор. горіти), гаразд, кажан, калач, качан, хазяїн, а також у деяких похідних з іншим наголосом: багатир (багач), гаряче.

Але: гончар, корявий, лопата, поганий, ропа, солдат, товар, а також богатир (велетень, герой), монастир.

Примітка Про суфікси -ова-, -ува-, -оват-, -овит-, -уват- див. § 23, п. 8; § 24, п. 1.
§ 2. Ненаголошені Е, И

1. У складах із ненаголошеними е та и пишеться та сама літера, що й під наголосом: великий, величезний, бо велич; держу, бо одержати; клекотіти, бо клекіт; несу, бо принесений; шепотіти, бо шепіт; криве, бо криво; тримати, бо отримувати; широкий, бо широко.

У словах із постійним наголосом невиразний звук рекомендується перевіряти за словниками: левада, леміш, кишеня, минулий.

2. Е завжди пишеться:

а) У групі -ере- (повноголосся), а також у групі -еле-: берег, дерево, серед; зелень, пелена, селезень, шелест.

б) У суфіксах -еня-, -ен-, -енк-, -еньк-, -ер(о), -есеньк-, -ечк-, -тель: козеня, доручений, Юхименко, рученька, семеро, малесенький, книжечка, вихователь.

в) Коли е при зміні слова випадає: березень, бо березня; вітер, бо вітру; мітел, бо мітла; справедливий, бо правда; хлопець, бо хлопця.

3. а) И пишеться в ряді слів у групах -ри-, -ли- між приголосними у відкритих складах: бриніти, гриміти, дрижати, кривавий, криниця, стриміти, тривати, тривога; глитати.

б) Інколи ненаголошений и в групах -ри-, -ли- перевіряється наголосом: кришити (крихта, кришка), тримати (стримувати); блищати (блискавка).

Відповідно до вимови в ряді слів не під наголосом пишеться -рі-, -лі-: дрімати, дрімливий, дрімота, тріщати, перебріхувати; злітати.
§ 3. І

На початку слова пишеться і, а не и: ім’я, індик, іній, інколи, іноді, інший, існувати, істина.
§ 4. Ї

Літера ї на означення звукосполучення й + і пишеться:

1. На початку слова й після голосного: їжа, їжак, їздець, їздити, їх, їхати; доїхати, приїхати, країна, мої, твої.

2. Після м’якого приголосного (на письмі — з м’яким знаком): Ананьїн, Віньї.

3. Після твердого приголосного (на письмі — з апострофом): з’їзд, об’їхати, Захар’їн.

4. Також в іншомовних словах після голосного: архаїчний, героїзм, героїчний, егоїзм, егоїстичний, еліпсоїд, наївний, прозаїк, руїна, целулоїд (див. ще § 90, п. 5 б).

Примітка. Ї не пишеться після префікса, якщо префікс закінчується голосним, а наступний склад починається з і (а не з ї): переінакшити, доісторичний, поінформувати; так само ї не пишеться у складних словах, де перша частина закінчується голосним, а друга починається з і: староіндійський.
§ 5. Я, Ю, Є

Літери я, ю, є пишуться:

1. На початку слова й після голосного для позначення звукосполучень й + а, й + у, й + е: якість, знаю, твоє, а також після й у слові війя (війю, на війї).

2. Після приголосного для позначення сполучення м’якого приголосного з а, у, е: ряд, люди, останнє.
§ 6. Апостроф

Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного позначається апострофом.

Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

1. Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б’ю, п’ять, п’є, в’язи, у здоров’ї, м’ясо, рум’яний, тім’я, мереф’янський, В’ячеслав, Стеф’юк.

Примітка. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, свято, тьмяний, цвях, але: верб’я, торф’яний, черв’як.

Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв’язок, зв’ялити, підв’язати, розм’якшити.

2. Після р: бур’ян, міжгір’я, пір’я, матір’ю, кур’єр, на подвір’ї.

Примітка. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

3. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без’язикий, від’їзд, з’єднаний, з’їхати, з’явитися, об’єм, під’їхати, роз’юшити, роз’яснити; дит’ясла, пан’європейський, пів’яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо (див. § 26, п. 1 е).

Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Примітка 2. Про апостроф у словах іншомовного походження див. § 92, у прізвищах — § 104, п. 11, у географічних назвах — § 109, п. 8.
§ 7. ЙО, ЬО

1. Йо пишеться для позначення звукосполучення й + о:

а) На початку слова й після голосного: його, йому, завойований, район, чийого.

б) Після приголосного, переважно на початку складу: батальйон, бульйон, вйокати, Воробйов, курйоз, мільйон, серйозний, Соловйов.

2. ЬО пишеться після приголосного для позначення м’якості приголосного перед о: всього, Ковальов, Линьов, льон, сьогодні, сьомий, трьох, цього.
Чергування голосних
§ 8. Чергування О – І, Е – І

1. У сучасній українській мові звуки о, е (у відкритих складах) часто чергуються з і (в закритих складах):

а) При словозміні: 1) водопій — водопою, дохід — доходу, кінь — коня, камінь — каменя, лід — льоду, мій — мого, сім — семи, устрій — устрою; ніч — ночі — ніччю, певність — певності — певністю, радість — радості — радістю; виселок — висілка, осінь — осені — осінню, у великому — у великім;

2) гір — гора, ніг — нога, осіб — особа, слів — слово, сіл — село;

3) батьків — батькового, батькова; братів — братового, братова; Василів — Василевого, Василева; ковалів — ковалевого, ковалева; Петрів — Петрового, Петрова; шевців — шевцевого, шевцева;

4) Канів — Канева, Київ — Києва, Фастів — Фастова, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова;

5) вівса — овес, вівця — овець, вісь — осі;

6) бійся — боюся, стій — стояти;

7) вів, вівши — вела (вести); замів, замівши — замела (замести); міг, мігши — можу (могла, могти); ніс, нісши — несу (несла, нести); плів, плівши — плела (плести), а також ріс, рісши — росла, рости.

б) При словотворенні: будівник (пор. будова), вільний (пор. воля), кілля (пор. кола), підніжжя (пор. нога), подвір’я (пор. двора), робітник (пор. робота); зілля (пор. зелений), сільський (пор. село) та ін.
О, Е, що не переходять в І

2. О, е не переходять в і в закритому складі в таких випадках:

а) Коли ці звуки вставні або випадні: вікно — вікон, земля — земель, казка — казок, сотня — сотень; витер – витру, вітер — вітру, вогонь — вогню, день — дня, роздер — розідрати, смуток — смутку, сон — сну, травень — травня.

Примітка 1. В окремих словах при їх зміні о, е не випадають: лоб — лоба, мох — моху, рот — рота, лев — лева.

Примітка 2. За аналогією до форм книжок, казок маємо о між приголосними в родовому множини й від деяких іншомовних слів: арка — арок, марка — марок, папка — папок тощо, але: парт, форм, сакль та ін.

б) У групах -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: торг — торгу, хорт — хорта, смерть — смерті, вовк — вовка, шовк — шовку.

Виняток: погірдний (пор. погорда).

в) У групах із повноголоссям -оро-, -оло-, -ере-, а також -еле-: город, мороз, подорож, порох, сторож; волос, солод; берег, перед, серед, через; зелень, пелех, шелест та ін.

Але: моріг, оборіг, поріг, сморід.

г) У родовому відмінку множини іменників середнього роду на -ення: значень (значення), положень (положення), тверджень (твердження), творень (творення).

д) В абревіатурах і в похідних утвореннях: спецназ, торгпред та ін.

е) У словах іншомовного походження: агроном, інженер, студент, том та ін.

Примітка. За аналогією з тими словами української мови, де є чергування о, е з і, таке чергування з’явилося й у деяких давно засвоєних словах іншомовного походження: Антін — Антона, ґніт — ґнота, колір — кольору, Прокіп — Прокопа; курінь — куреня, папір — паперу.
Відхилення в чергуванні О – І, Е – І

3. Є цілий ряд випадків, коли чергування о, е з і у відкритих і закритих складах відступає від наведених правил:

a) І наявне у відкритому складі в словах з вирівняною за іншими відмінками чи формами основою:

1) у формах називного відмінка однини: гребінець (гребінця), дзвінок (дзвінка, дзвінку, дзвінком), камінець (камінця), кіготь (кігтя), кілок (кілка), кінець (кінця), ніготь (нігтя), олівець (олівця), ремінець (ремінця), рівень (рівня), стіжок (стіжка), стрілець (стрільця), торгівець (торгівця), фахівець (фахівця) та ін.;

2) у формах родового відмінка множини: вікон (вікно), вічок (вічко), гілок (гілка), зірок (зірка), кілець (кільце), ліжок (ліжко), ніжок (ніжка, ніжки), пліток (плітка);

3) у зменшених формах іменників за аналогією до таких форм, як кіл — кілка, міст — містка, гірка (де і в закритому складі): кілочок, місточок, ніженька, гіронька; але слівце — словечко.

б) У групах -оро-, -оло-, -ере- о, е переходять в і:

1) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (здебільшого з рухомим наголосом) і в похідних від них іменниках на -к(а) зі значенням зменшеності: борода — борід — борідка, борона — борін — борінка, голова — голів — голівка (і головка — з іншим значенням), сторона — сторін — сторінка, череда — черід — черідка;

2) у родовому відмінку множини іменників здебільшого середнього роду й відповідних зменшених іменниках: болото — боліт — болітце, ворота — воріт — ворітця, долото — доліт — долітце, але: дерево — дерев — деревце, джерело — джерел — джерельце;

3) у деяких похідних іменниках середнього роду з подовженим приголосним: бездоріжжя, Запоріжжя, підборіддя, роздоріжжя (але: лівобережжя, узбережжя), а також без подовження: безголів’я, поголів’я, хоч безголосся, повноголосся.

в) І в закритому складі виступає у формах чоловічого роду однини дієслів минулого часу й дієприслівників з повноголоссям, якщо відповідні форми жіночого та середнього роду однини й форма множини мають наголос на кінцевому складі: волік, волікши (волокти), зберіг, зберігши (зберегти), стеріг, стерігши (стерегти), бо: волокла, зберегла, стерегла; волокло, зберегло, стерегло та ін. Але: боров, колов, молов, полов, поров, бо: борола, колола, молола, полола, порола та ін.

г) У віддієслівних іменниках середнього роду на -ння і звичайно буває тільки під наголосом, а без наголосу е: носіння, ходіння; враження, завершення, збільшення, значення, пояснення. Але: варення (і варіння, варення — процес), вчення. Так само -ення, а не -іння мають іменники, похідні від слів з основою на -ен: наймення.

д) О, е наявні в закритому складі:

1) у непрямих відмінках іменників чоловічого роду з вирівняною за називним відмінком основою: борець — борця (борцеві, борцем та ін.), виборець — виборця, ловець — ловця, творець — творця; моток — мотка, носок — носка, паросток — паростка; водень — водню, котел — котла, орел — орла;

2) у повноголосних формах -оро-, -оло- зі сталим наголосом іменників переважно жіночого роду: колод (колодка), долонь (долонька), сорок, огорож, морок, нагород (від них немає зменшених форм з і). Але: доріг, доріжка, корів, корівка, беріз, берізка (проте березка — виткий бур’ян);

3) у родовому відмінку множини ряду іменників переважно жіночого роду: будов, вод, істот, основ, підпор, проб, субот, тополь (тополька), шкод; лелек, меж, озер (озерце), потреб, але: осіб, підків;

4) у прикметниках, утворених від власних імен на -ов (-ьов, -йов), -ев (-єв): Малишев — малишевський, Павлов — павловський. Але в прикметниках, утворених від власних імен на -ів (-їв), зберігається і (ї): Гаврилів — гаврилівський (див. ще § 113, п. 2);

5) у ряді префіксальних безсуфіксних іменників типу: затон, затор, переор, потоп (під впливом родового відмінка однини: затону, затору, переору, потопу); але звичайно потік, розгін, удій.

Зрідка, навпаки, під впливом називного відмінка однини і поширюється на решту форм: опік (родовий однини опіку);

6) під наголосом у словотвірних частинах -вод, -воз, -нос, -роб складних слів, що означають людей за родом діяльності та в похідних утвореннях: діловод, діловодство, екскурсовод; водовоз; дровонос; хлібороб, хліборобство, чорнороб і т. ін. Проте в словах, що означають предмети, та в похідних утвореннях такий о, незалежно від наголосу, переходить в і: водопровід, газопровід, газопровідний, електропровід, трубопровід; у словах же зі складником -воз о здебільшого зберігається: електровоз, лісовоз, тепловоз. Незалежно від семантики слова в словотвірних частинах -хід, -ріг виступає тільки і: всюдихід, місяцехід, пішохід, пішохідний, самохід, самохідний, стравохід, швидкохід, швидкохідний; козеріг і Козеріг (сузір’я), носоріг і т. ін.;

7) у ряді слів книжного й церковного походження та в похідних: Бог, верховний, виробництво, вирок, закон, законний, народ, народний, основний, потоп, прапор, пророк, словник, а також за традицією в деяких прізвищах: Артемовський, Боровиковський, Грабовський, Котляревський, Писемський і т. ін. Але: Вериківський, Желехівський, Миньківський.
§ 9. Чергування Е – О після Ж, Ч, Ш, Щ, ДЖ, Й

1. Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед м’яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоруського и) пишеться е: вечеря, вишень, джерело, женити, ніженька, пшениця, стаєнь, увечері, учень, чернетка, четвертий, шестиденка, щеміти, щетина.

Після ж, ч, ш, щ, дж, й перед твердим приголосним, а також перед складами з а, о, у та и (яке походить від давньоруського ы) пишеться о: бджола, будиночок, вечори (пор. вечеря), жонатий (пор. женити), іграшок, копійок, пшоно (пор. пшениця), чоловік, чомусь, чорний (пор. чернетка), чотири (пор. четвертий), шостий (пор. шести), щока.

Примітка. У словах ложечка — ложечок, книжечка — книжечок, лієчка — лієчок і под. зберігається е (є), бо приголосний ч у наступному складі в давні часи був м’яким.

2. О виступає замість сподіваного е після шиплячих та й перед м’яким приголосним:

а) В іменниках жіночого роду III відміни в суфіксі -ост(і): безкрайості, меншості, пекучості, свіжості та ін. (відповідно до вічності, радості й т. ін., де о йде не після шиплячих).

б) У давальному й місцевому відмінках однини деяких іменників: бджолі, на бджолі, на вечорі, пшоні, у пшоні, щоці, на щоці (відповідно до більшості відмінкових форм із наступним твердим приголосним: бджола, бджолу, вечора, вечори та ін.).

в) У закінченнях родового та орудного відмінків прикметників і займенників та числівників прикметникового типу жіночого роду: безкрайої, безкрайою, гарячої, гарячою, нашої, нашою, першої, першою та ін. (відповідно до безкрайого, безкрайому, нашого та ін. або до другої, молодої тощо, де о закономірне).

г) У похідних утвореннях типу вечоріти, вечоріє (відповідно до вечора, вечорові й т. ін.), чорніти, чорніє, чорниці, чорнити, чорнило та ін. (відповідно до чорний, чорного тощо).

Примітка. У прислівниках типу вороже, гаряче після шиплячих пишеться е; але: творчо, законодавчо, хижо та ін.
Чергування голосних у дієслівних коренях
§ 10. Чергування О — А

1. Це чергування відбувається в коренях низки дієслів, змінюючи їх значення. Дієслова з о звичайно позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену, дієслова з а — повторювану, багаторазову дію: гонити — ганяти, котити — качати, кроїти — краяти, ломити — ламати, могти, змогти, допомогти та ін., — вимагати, допомагати; скочити — скакати; схопити — хапати; стояти — стати.

Однак більшість дієслів має кореневий о, що не чергується з а: вимовити — вимовляти, виростити — вирощувати, простити — прощати, виношувати, відгороджувати, договорювати, заспокоювати, переконувати, установлювати та ін., але випровадити — випроводжати.
Е (невипадний) — І (невипадний)

2. Це чергування теж відбувається в коренях дієслів, змінюючи їх значення: е виступає в префіксальних морфемах дієслів доконаного виду, і — в дієсловах недоконаного виду: вигребти — вигрібати, викоренити — викорінювати, випекти — випікати, замести — замітати, зберегти — зберігати, летіти — літати, наректи — нарікати, спостерегти — спостерігати, причепити — чіпляти й чіпати (так само виволокти — виволікати, де о чергується з і).

Е чергується з і також у дієсловах із суфіксом -ува- (-юва-), коли наголос падає на кореневий і, та в похідних від цих дієслів іменниках на -ння: брехати — набріхувати, викоренити — викорінювати, завертіти — завірчувати, тесати — затісувати, чекати — очікувати; викоренення — викорінювання, чекання — очікування; так само виполоскати — виполіскувати (де о чергується з і). Але: вивершувати, завершувати, перевершувати, потребувати, прищеплювати.
Е (випадний) — И

Випадний е чергується з и перед л, р: беру — брати — вибирати, вистелю — вислати — вистилати, завмер — замри — завмирати, запер — запри — запирати, стер — зітри — стирати та ін.
§ 11. Чергування У — В

1. В українській мові чергуються як прийменники у, в, так і префікси у-, в- у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

a) Між приголосними: Наш учитель; Десь у хлібах кричав перепел.

б) На початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Павличко); Увійшли до хати; У лісі стояв гамір, пахло квітами.

в) Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв і под.: Сидимо у вагоні; Не спитавши броду, не сунься у воду (Приказка); Велике значення у формуванні характеру має самовиховання; Одягнена у хвою, шумить дрімуча тайга.

г) Після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник); Це було... у Києві; До мене зайшла товаришка, учителька із сусіднього села.

2. В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) Між голосними: У нього в очах засвітилась відрада (Панас Мирний); Була в Одесі; Прочитала в оголошенні.

б) На початку речення перед голосними: В очах його світилась надія; В Антарктиді працюють наукові експедиції.

в) Після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св, хв і под.): Пішла в садок вишневий (Шевченко); Люди врозкид розляглися в траві (Гордієнко).

3. У – В не чергуються:

а) У словах, що вживаються тільки з в або тільки з у: вдача, вклад, вправа, вступ (і удача, уклад, управа, уступ — з іншими значеннями); взаємини, влада, власний, властивість, вплив і т. ін.; увага, ударник, узбережжя, указ, умова, усталення, установа, уява, а також у похідних утвореннях: вступний, владар, уважність, ударницький, умовний та ін.

б) У власних іменах і в словах іншомовного походження: Вдовенко, Врубель, Владивосток; Угорщина, Удовиченко, Урал, увертюра, ультиматум, утопія та ін.

Примітка. У поезії поряд із звичайною формою Україна іноді вживається Вкраїна.
§ 12. Чергування І — Й

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих же позиціях, що й у — в.

1. І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) Після приголосного або паузи, що на письмі позначається крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед словами з початковим приголосним звуком: Нема вже тієї хатини. І я в сивині, як у сні (Павличко); Вірю в пам’ять і серце людське (Б. Олійник).

б) На початку речення: І долом геть собі село Понад водою простяглось (Шевченко); І приковують [гори] до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту (Коцюбинський).

2. Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) Між голосними: У садку співали Ольга й Андрій; Оце й уся врода (Панас Мирний); Квітли вишні й одцвітали (Малицький).

б) Після голосного перед приголосним: Навчає баєчка великого й малого (Глібов); На траві й квітках росинки, шелестіння й гомін гілки, щебетання й пісня пташки (Щоголів).

Примітка. Так само чергується початковий ненаголошений і з й у словах: імення — ймення, імовірний — ймовірний, іти — йти, ітися — йтися (ідеться — йдеться).

3. Чергування і — й не буває:

а) При зіставленні понять:
Дні і ночі; Батьки і діти; Війна і мир.

б) Перед словом, що починається на й, е, ї, ю, я:
Ольга і Йосип — друзі;
І раптом людська тінь майнула.
Куди, для чого, хто і як? (Рильський).

в) Після паузи: Щось такеє бачить око, І серце жде чогось (Шевченко).
§ 13. Чергування З — ІЗ – ЗІ(ЗО)

Варіанти прийменника з — із — зі (зрідка зо) чергуються на тій же підставі, що й в — у, і — й.

1. З уживається:

а) Перед голосним на початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: З одним рибалкою він дуже подружив (Глібов); Диктант з української мови.

б) Перед приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Шевченко); З її приїздом якось повеселіла хата (Леся Українка); Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов’ю повертав (Малицький).

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (Коцюбинський); Лист із Бразилії (Франко); I місив новий заміс із тіста старого (Драч); Родина із семи чоловік; Гнат... запріг коні й так їх гнав із села, що вони із шкури вилазили (Стельмах); А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле (Нар. пісня); Із шовку виготовили вітрила.

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ і т. ін., незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Бере книжку зі стола (Леся Українка); Ви зустріли ворога з палаючою ненавистю в очах, зі зброєю в руках (Яновський); Зі школи на майдан вивалила дітвора (Головко); Війнув зі Сходу легіт волі (Павличко); Балада зі знаком запитання (Драч).

Примітка. Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три; позичив зо дві сотні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але тільки зі Львова.

Обувь UGG® Australia Classic Tall являются одним из наследий стиля нашего бренда. Эти сапоги можно носить как вверх так и вниз манжетами, что придает вам неповторимый стиль. Все в наших сапогах Classic Collection имеют мягкую пенную стельку покрытую подлинной овчиной и литьевые легкие и гибкие подошвы предназначеные для удивительного комфорта при каждом шаге.

Мы рекомендуем уход за этой моделью обуви с нашими UGG ® Care Kit для поддержания здоровья и блеска овчины.
Комфорт
UGG ® обувь должна быть уютной.Обувь UGG ® предназначен для ношения босиком, чтобы максимально сохранять тепло овчины.

1970-ті – початок 1980-х років: посилення русифікації

1960-ті роки нерідко порівнюють з 1920-ми, принаймні за ознакою інтенсивного, пришвидшеного розвитку української культури й науки, тоді як суспільно-політична атмосфера 1970-х років наблизилася до сталінської доби 30-х років.

Якщо в 1962 р. московські лінгвісти, опублікувавши програму, в якій віднесли низку мов Радянського Союзу до неперспективних, все ж змушені були через якийсь час вибачатися за поспішність «тенденцій рекомендаційного характеру щодо функцій російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу»[134], то на початку 70-х рр. вище партійне керівництво вирішило, що вже час оголосити завершення процесу «стирання національних відмінностей».

У звітній доповіді XXIV з''їзду КПРС 30 березня 1971 р. Л. Брежнєв висунув тезу про постання нової історичної спільноти – радянського народу. Ширше він обґрунтував це положення у доповіді, присвяченій 50-річчю СРСР, 21 грудня 1972 р. [135] Тогочасний партійний курс на «злиття націй» чи не найкраще ілюструє добір цитат з Леніна у партійних текстах. Так, Валентин Маланчук, головний ідеолог доби Щербицького, посилаючись у працях з національного питання на Леніна, залучав ту його фразеологію, якою Ленін послуговувався, викладаючи свої ідеї перемоги світової комуністичної революції ще до Жовтневого перевороту, і від якої пізніше відмовився. Для прикладу наведемо кілька висловів з Леніна, які цитує В. Маланчук в одній зі своїх книжок:

(Ленін) «підкреслював, що той, хто не загруз в націоналістичних забобонах, не може не бачити в процесі асиміляції націй капіталізмом величезного історичного прогресу» [136]; «Трудящі маси, які звільняються від ярма буржуазії, всіма силами потягнуться до союзу і злиття з більшими і передовими соціалістичними націями»[137]; «Ми всіх зусиль докладемо, щоб з монголами, персами, індійцями, єгиптянами зблизитись і злитися, ми вважаємо своїм обов''язком і своїм інтересом зробити це, бо інакше соціалізм у корені буде неміцним» [138].

Сам Маланчук був переконаний, що «нації є історичною категорією, мають минущий характер і їхнє зникнення у віддаленому майбутньому невідворотне» [139].

Введення поняття нової історичної спільноти, в якому радянський народ виступав як наднаціональна єдність, визначило мовно-культурну політику доби Брежнєва. Оскільки одним з головних факторів, що забезпечують інтеграційні процеси в суспільстві, є поширення однієї мови на всій території країни, на практиці це означало посилення русифікації союзних республік. Російська мова при цьому мусила забезпечити не тільки мовну уніфікацію суспільства, але й уніфікацію ідеологічну. Так, у праці «Культура русской речи в национальных республиках» зазначалось: «Опанування російським публічним мовленням забезпечує в масштабах країни не просто спілкування, а ефективне спілкування, яке пов''язане з виробленням однакових переконань, ідеологічною інтеграцією тих, що спілкуються» [140].

Чергова кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом почалася з кадрових змін у партійному керівництві. У травні 1972 р. П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період «помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами».

Добу правління В. Щербицького (1972-1988) історики визначають як «період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність»[141]. Антиукраїнська мовно-культурна політика в усіх галузях суспільного життя поєднувалась із терором, розв''язаним проти опозиційної режимові інтелігенції. На початку 1972 р. радянські спецслужби провели масові політичні арешти, ув''язнивши багатьох діячів Руху опору 1960-х років.

Здійснене протягом 70-х – першої половини 80-х років звуження функцій української мови в системі освіти УРСР ілюструють статистичні дані, які навів міністр освіти у звіті, представленому в квітні 1987 року. На цей час на Україні у 4500 російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тисяч учнів українською мовою навчалося тільки 70 тисяч [142].

Активізувалось витіснення української мови з вищої освіти і науки. Викладання в усіх вищих навчальних закладах, крім окремих гуманітарних предметів, і професійно-технічних училищах було переведено на російську мову. Цей процес не оминув навіть Галичини. На Сході й Півдні російська мова остаточно заступила національну у сфері наукового спілкування.

У цей період набула поширення практика русифікації видань через етап двомовності, коли українське видання паралельно дублювалося російською мовою з мотивацією «збільшення попиту», і поступово зменшувався тираж або й зовсім ліквідовувався україномовний варіант. Наприклад, випуск другого видання УРЕ у 12 томах, який було розпочато у 1974 р. і завершено в 1985 р., на відміну від першого видання, було здійснено паралельно українською і російською мовами з великою перевагою у тиражах російської версії. Цей принцип було застосовано до популярної газети «Вечірній Київ», різних наукових видань Академії наук УРСР тощо. На 1988 р. майже всі наукові журнали з точних і природничих наук виходили російською мовою [143].

Між 1969 і 1980 роками загальна кількість журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 % до 19 %; між 1958 і 1980 роками відсоток книжок, що виходили українською мовою, впав з 60 % до 24 % [144]. Згідно зі статистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти найбільших слов''янських націй Україна посідала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок, а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів посідала передостаннє місце (на останньому місці з показником 58,9 були білоруси; для порівняння – для росіян цей показник становив 472,2; поляків – 289,4; чехів – 533,3; болгарів – 443,1; словаків – 701,0) [145].

Протягом 70-х – на початку 80-х років українську мову було витіснено з театрів. Із семи театрів юного глядача лише один Львівський театр був україномовний. З 50 театрів-студій, створених в Україні на початку 80-х років, тільки два були українськими. Російськомовними були і всі театри музкомедії в Україні. [146]

Кіно, яке радянська влада ще з часів Леніна цілком слушно вважала найважливішим видом мистецтва через його вплив на масову аудиторію, ніколи, за рідкісними винятками, україномовним не було.

У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 р. – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати вчителям російської мови на 15 %.

Програми посиленого вивчення російської мови були спрямовані передусім на руйнацію тих середовищ живомовного українського спілкування, які ще зберігались у сільських місцевостях України. Завдання зросійщення українського села через систему шкільної освіти було цілком відверто сформульовано у низці збірників з питань культури російського мовлення в Україні. «Найефективнішою є боротьба за культуру російського мовлення в середній школі, особливо в початкових класах», – зазначалося в одному з них. І далі: «В українських селах переважає одномовне мовленнєве середовище (українське), а в містах – двомовне, тому що там більший доплив різномовного населення і люди користуються і російською, і українською мовою. Щоб випрацювати психологічну здібність вільно переключатися з української мови на російську, потрібне стійке двомовне середовище. В українському селі це може бути локальне середовище – школа» (підкр. моє.-Л. М.) [147].

Перед нами – чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності – молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі – перехід цього покоління на російську одномовність – лише справа часу.

Як в усіх радянських текстах, призначених для маніпуляції масовою свідомістю, руйнівну для української мови роль перехідного етапу двомовності, спланованого для молодшого покоління, тут завуальовано прикметником стійкий у словосполученні стійке двомовне середовище. Таке означення слід кваліфікувати як цілковито антинаукове, оскільки двомовне комунікативне середовище не може бути стійким. Кожна спільнота – чи то сільська громада, чи населення мегаполісу, чи об''єднання громадян у межах держави – завжди тяжіє до одномовності. Поширення двох мов у колективній комунікації зазвичай призводить до мовного конфлікту і має наслідком витіснення тієї мови, яка перебував у слабшій позиції.

Той же збірник містить і менш завуальовані характеристики двомовного середовища України як такого, де російська мова вже здобула сильний (в тексті – «достаточно мощный») вплив, що дозволяє їй конкурувати з українською у тій функції, яка визначає національну ідентичність – функції рідної мови для етнічних українців.

«Близьку спорідненість української і російської мов, – пишуть автори збірника "Культура русской речи в национальных республиках", – можна розглядати як одну з умов, які полегшують засвоєння російської лексики учнями-українцями. Другою такою умовою є наявність на Україні майже повсюдно достатньо потужного за силою впливу російського мовного середовища, існування якого визначається значним поширенням у нашій республіці українсько-російської і російсько-української двомовності. Як бачимо, російська мова вивчається в умовах, сприятливих для її засвоєння, близьких до умов вивчення російської мови як рідної. Це дозволяє вважати, що учні-українці значною мірою оволодівають російською мовою, включно з російською лексикою, спонтанно, незалежно від спеціального вивчення російської мови в школі» [148].

Автори цього фрагменту не приховують кінцевої мети впровадження в УРСР масової двомовності – саме вона створює умови для посилення впливу «російського мовного середовища», а відтак двомовність, призначена для українців, формує не стійке двомовне середовище, а таки одномовне російське коштом руйнації українського. Саме зміна мовного середовища призводить до масової денаціоналізації з її згубними наслідками, про які писав О. Потебня, – «дезорганізацією суспільства, аморальністю, спідленням», бо послаблює зв’язок підростаючих поколінь з дорослими, перериває часову спадкоємну сув’язь етнічного буття.

Авторство цитованих статей належало київським лінгвістам, що працювали у відділі російської мови Інституту мовознавства АН УРСР. Як бачимо, наукове дослідження українсько-російського білінгвізму і його очевидних наслідків не входило до завдань радянської соціолінгвістики, її метою було було псевдотеоретичне виправдання мовно-культурної програми русифікації і сприяння її практичному втіленню.

Тема так званої гармонійної національно-російської двомовності стала однією з центральних наукових тем лінгвістичних інститутів і закладів Академії наук усіх союзних республік. Значно посилилася розробка наукових програм, досліджень і практичних заходів з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являється низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда (К., 1972), його ж «Язык и идеологическая борьба» (К., 1974), його ж «Всяк сущий в ней язык...» (К., 1981), «Русский язык – язык межнационального общения народов СССР» (К., 1976), «Русский язык – источник обогащения языков народов СССР» (К., 1978), «Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении» (К., 1981), «Культура русской речи в национальных республиках» (К., 1984) та інші.

В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 1930-х років – усталення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як «благотворних» для української, сформованість в українській мові за посередництвом тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів. Автори виданої в Києві у 1976 р. праці «Русский язык – язык межнационального общения и единения народов СССР» писали:

«Уже в наш час створено спільний для багатьох мов мовний фонд, перш за все фонд соціалістичних інтернаціоналізмів, що сприяє розвиткові взаєморозуміння і співробітництва» [149]. Вживані в працях, присвячених розглядові спільного лексичного фонду та шляхів його формування, терміни «взаємодія», «взаємовпливи», «взаємозбагачення» лише маскували справжню суть мовних процесів в Україні, що виявлялись у нівеляції специфічних особливостей української мови і максимальному наближенні її до російської.

Згідно з керівною партійною вказівкою про утворення нової історичної спільноти – радянського народу – директор Інституту мовознавства АН УРСР акад. І. К. Білодід обґрунтував характеристичні мовні риси цієї спільноти, що полягали у «єдиних принципах розвитку національних мов» «у сполученні з дією мови міжнаціонального спілкування» [150].

Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму. На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем.

Попри очевидну фальш стверджувалось що «двомовність на Україні – це той вид білінгвізму, при якому обидві мови, що перебувають на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом» [151]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена і гармонійна. Кон''юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялася в тому, що факт масового використання українцями російської мови як головного засобу спілкування трактувався як позитивне явище. При цьому російська мова білінгвів визначалась як друга рідна мова. Натомість у науці, що керується об''єктивними критеріями, доведено, що на масовому рівні двомовність у країні гармонійною ніколи не буває. Вона є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду держави через міжмовний конфлікт [152].

У тому ж аспекті ідеологічного замовлення трактувалася історія української мови, зокрема питання російсько-українських міжмовних стосунків. Мовознавчі дослідження з цієї проблематики, видані у вільному світі, належали до забороненої «антирадянської» літератури. Ім''я видатного українського філолога XX ст. Юрія Шевельова, знаного й шанованого в усій світовій славістиці, на батьківщині зрідка згадувалося лише в дискурсі «українського буржуазного націоналізму». Українські лінгвісти не мали можливості ознайомитися навіть з такою його фундаментальною працею, як «Передісторія слов''янських мов: історична фонологія праслов''янської мови», що була опублікована англійською мовою в 1964 р. у Гайдельберзі і дуже високо оцінена в зарубіжній славістиці [153]. В Україні було заборонено й наступну англомовну працю вченого «Історична фонологія української мови»[154], в якій Шевельов на базі ґрунтовного аналізу історії звуків української мови спростував панівну в радянському мовознавстві теорію О. Шахматова про спільне походження трьох східнослов’янських мов з єдиного джерела давньоруської мови.

Натомість в УРСР наукові дослідження про генезу української мови підмінялися догмою про «велику творчу допомогу російської мови у розвитку української». У такій концепції історичний процес українського мовного розвитку неминуче набував рис вторинності, повної залежності від російського.

Другий, внутрішньомовний, аспект мовної політики 70-х років полягав у посиленні уніфікації української мови, спрямованої на максимальне наближення її до російської мови. Війна Комуністичної партії СРСР з українською мовою у 1970-х роках відрізнялася від 1930-х лише тим, що провадилась не фронтально, «вичищаючи» від «буржуазних націоналістичних елементів» усі мовні стилі, а зосереджувалася на мові художньої літератури. Це закономірно, оскільки за сорок років, що минули від початку втручання комуністів у розвиток української мови, її діловий і науковий стилі вже було уніфіковано за російським зразком. Щодо ділового стилю в «Курсі історії української літературної мови» критично оцінювалися рекомендації лексикографів 20-х років у царині ділової мови і зазначалося, що «в українській мові здавна встановилася традиція вживання ділової лексики, спільної з російською мовою або близької до неї граматичною будовою. Внаслідок цього з практики поступово вийшли з ужитку слова, що суперечили такій історично виправданій традиції, як наприклад оповістка, платній і виплатник, ручальник, домопосілість, засиновлення, задочерення, мешкати (особи, які мешкають у містах), вступний (журнал вступних паперів), виступний (журнал виступних паперів) і под. Вони замінилися словами повістка, платник, поручитель, домоволодіння, усиновлення, удочеріння, проживати (особи, які проживають у містах), вхідний (журнал вхідних паперів), вихідний (журнал вихідних паперів)»[155].

Після публікації погромницьких «Термінологічних бюлетенів» 1934-1935 років принцип калькування російської лексики міцно усталився як основний і в галузі творення українських наукових терміносистем. «Важлива ділянка науково праці в галузі російсько-української мовної взаємодії, – зазначав І. Білодід, – уніфікація наукової термінології. Основні моделі цієї термінології (з індоєвропейськими, російськими основами) для обох мов є спільними. У виробленні й дальшому розвитку наукової термінології української мови російська мова відіграла велику плідну роль. За її моделями (шляхом прямих запозичень, словотвору тощо) збагачувалась і збагачується термінологія сучасної української літературної мови. Українською мовознавчою наукою була дана рішуча відсіч проявам архаїзації словника, надуманим утворенням, а також окремим спробам під виглядом “європеїзації” термінології витіснити з української мови терміни, які давно ввійшли до неї з російської мови або з її допомогою і натуралізувались в українській»[156].

Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації, тому навіть у підневільних умовах такого тотального й жорстокого контролю, якою була радянська цензура, тим паче – цензура в УРСР, яка відстежувала не тільки ідейний зміст, а й мову літератури, творчі особистості з-поміж письменницького загалу завжди намагалися відвоювати своє право на свободу самовираження як не на змістовому, то бодай на мовному рівні. Попри всі обмеження, які наклав режим на мистецтво слова, толеруючи українську літературу, як і саму українську мову, лише в суто декоративній функції, що мала засвідчувати світові «невиданий розквіт» національних культур в СРСР, українські письменники виходили за дозволені межі, і передусім їм завдячуємо тим, що владі так і не вдалося позбавити українську мову її лексичного багатства й самобутності.

Закономірно, отже, що царина художньої літератури стала головним об''єктом останнього наступу КПРС на українську мову. Стиль офіційної літературної критики цього періоду наблизився до лексикону сталінської доби, відрізняючись від новоязу 30-х років лише ширшим діапазоном звинувачень і деяким послабленням агресивності формулювань.

Ось перелік найпоширеніших обвинувачень літературних творів, якими рясніють сторінки партійної преси і літературно-мистецьких журналів 70-х років: аполітичність, ідейна обмеженість, позакласовість, абстрактний гуманізм, прояви антиісторизму, розпливчастість класових критеріїв, ідейно-художній примітив, неточні ідейні акценти, камерність, соціальна звуженість, літературщина, ідеалізування старовини, «козакофільська» романтика, гіперболізація козаччини, несучасність стилю, розмитість соціально-етичних характеристик героїв, нечіткість авторської позиції, дрібнотем''я, рафіноване естетство та інші. Поетів критикували за високий стиль, метафоричність, що зневажливо кваліфікувалось як «претензійні красивості», «рафінована метафоричність», «естетство», сатириків – за низький стиль, що оцінювалось як «мовна невибагливість», «розмовний примітивізм».

Як уже зазначалося, критика стосувалась і суто мовних проблем. Цікаво, що в цей період публікації в наукових мовознавчих виданнях випередили початок політичної кампанії з боку першого секретаря ЦК КПУ і головного партійного ідеолога. Ще в 1970 р., за два роки до виступів В. Щербицького і В. Маланчука, які дали наказ розпочати боротьбу з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями» в мові художньої літератури й перекладів, журнал «Мовознавство» опублікував статтю С. Єрмоленко і В. Русанівського «Літературна мова і художній переклад», де було піддано критиці низку перекладів художніх творів, причому характер обвинувачень відповідав тим настановам, що їх оголосили обов''язковими для літературної критики Щербицький і Маланчук у 1972 р.

Статтю писали фахові мовознавці, вона була побудована досить вправно. Автори навели низку прикладів справді невдалих або й цілком хибних слововживань у мові рецензованих перекладів. В одному абзаці вони навіть зробили закид щодо невиправданого використання в окремих випадках російських слів і скалькованих словосполучень.

Однак не виявлення русизмів становило мету публікації С. Єрмоленко і В. Русанівського. Згадка про них була тим же ритуальним прийомом демонстрації позірної «об''єктивності» критики, що й побіжні згадки про необхідність боротьби з російським шовінізмом у партійних публікаціях, присвячених «викриттю» «буржуазних націоналістів». Критичний пафос статті було спрямовано передусім на ті переклади, які «вводять в активний ужиток діалектні, застарілі, рідковживані українські слова» [157].

Слід зазначити, що і в наведеному списку рецензованих перекладів, і в контексті висловлених щодо них зауваг праці висококваліфікованих талановитих перекладачів без жодних коментарів було поставлено в один ряд із посередніми або й цілком нездарними перекладами. Така не диференційована за якістю загальна «обойма» перекладачів свідомо знецінювала високі здобутки школи українського перекладу 1960-х років, внесок якої у справу відродження лексичних, фразеологічних та граматичних ресурсів української мови важко переоцінити.

Не знайшовши жодного доброго слова для перекладів І. Дзюби, Р. Доценка, Є. Поповича та інших перекладачів, мовознавці висунули низку претензій до мови перекладених ними текстів, які стосувалися переважно неправомірного, на думку рецензентів, розширення лексичного і фразеологічного запасу української мови, використання слів, позначених у лексикографічних працях ремарками обласне, застаріле, рідковживане. С. Єрмоленко і В. Русанівський наводили у статті цілі списки слів, використання яких порушувало, на їхню думку, норми літературної мови, зокрема: бігме, бляск, згуки, здорожитися, здуміло, крамар, мапа, навзаході, обрус (убрус), опасуватися, обляпаний, пантрувати, нательня, перевдяг, пігулки, погуторити, постерігати, пуделко, рура, рямця, скорше, утяжливий, філіжанка, хідник, щанець, шруб та ін.[158]

Оскільки перекладачі знехтували негласну заборону не вживати такі слова, то були звинувачені і в «навмисній архаїзації перекладних текстів» і у «зловживанні діалектизмами», і в «тенденції до загальної зниженості стилю розповіді», і в «спробах поставити мову персонажів на котурни штучної урочистості».

Одна з проблем, якій мовознавці присвятили особливу увагу, стосувалася спроб перекладачів розширити лексичний склад літературної мови шляхом реабілітації деяких слів, фразеологічних сполук і граматичних конструкцій, що ввійшли до неї із західноукраїнського варіанта літературної мови і були вилучені зі словників, укладених після 1920-х років. Оскільки радянське мовознавство заперечувало сам факт поділу нової української літературної мови на два варіанти – західний і східний, С. Єрмоленко й В. Русанівський кваліфікували відповідну групу лексики як елементи діалектного мовлення, небажані в літературній мові, хоча джерелом походження значної частини наведених прикладів була не селянська говірка, а галицько-буковинське міське койне.

«Специфіка розмовної лексики в тому, що вона здебільшого прив''язана до території поширення певного діалекту, – писали мовознавці. – Тому в мові письменників, які передають східноукраїнський розмовний колорит (наприклад, у творах А. Головка, Г. Косинки, Г. Тютюнника), марно шукати розмовних елементів, властивих південно-західному наріччю української мови. Тим часом у сучасних прозових перекладах активізуються лексичні й граматичні елементи розмовного мовлення з виразним стилістичним забарвленням місцевої (переважно південно-західної) говірки. Такий місцевий колорит, цілком звичайний і доречний в оригінальній літературі, зайвий у мові сучасних перекладів, особливо тих творів, де зображено життя міста. Дуже поширились у перекладній практиці слова і конструкції з розмовним забарвленням типу: здибати, сприкритися, прохідка, завше, зазнайомитися, піхотою, мені підломилися ноги, перебраний за юнака, промишляє олійками до волосся; щітка од зубів; крем до взуття; признатися до неправди; бачити перед себе; інспектор створений не до любощів; йому навіть збиралося на плач; їхні сузір’я перекликались між себе; стримати щастя, що світилося їй з обличчя; кількись часу; знає як свої п’ять пучок; гейби повз у повітрі; повалило долі; сидить... попід чужим авто; на штиб шале і багато інших. Коли текст рясніє подібними висловами, створюється враження свідомої стилізації» [159].

Стаття С. Єрмоленко й В. Русанівського демонструвала заполітизованість і необ’єктивність наукових досліджень історії української літературної мови, спричинені, крім іншого, вилученням з наукового дискурсу міських форм побутування розмовного українського мовлення, зокрема галицько-буковинського койне.

Не дивно, що мовознавчі теорії входили в конфлікт із письменницькою і перекладацькою мовною практикою. Однак партійне керівництво підтримало (а можливо, й ініціювало) критичну оцінку перекладацької діяльності з боку науковців, що представляли академічний Інститут мовознавства.

Полювання на слова почалось із партійної вказівки В. Щербицького, який у доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 р., критикуючи письменників за «відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів», сказав: «Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами» [160].

До боротьби за чистоту мови закликав письменників і В. Маланчук у доповіді на партійних зборах Спілки письменників України: «Не можу бодай стисло не зупинитись на питанні, яке повинно особливо турбувати письменницьку громадськість. Йдеться про культуру мови, про мовну майстерність літератури. У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам. Треба поглибити увагу літературної критики, письменницької громадськості до теоретичних проблем радянського мовознавства, посилити боротьбу за чистоту і культуру української мови» [161].

З цього часу в Україні розгортається кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними мовними утвореннями», під гаслом якої з мови оригінальних художніх творів і перекладів усувалася питома українська лексика, передусім західноукраїнська. Слід зазначити, що мовні заборони не обмежувалися сферою галицьких мовних особливостей. Жорсткий мовний нормативізм поширювався на все, що виходило за меж. суворо регламентованого середнього стандарту.

В цей час, поряд із поширеними в редакціях і видавництвах списками заборонених для цитування авторів під грифом «для службового використання», було складено і розповсюджено також списки репресованих слів. У літературних колах розповідають, що В. Маланчук одразу після призначення його секретарем з ідеології оголосив на зборах у Спілці письменників список слів, заборонених для вживання в літературних творах. Такі списки були передані головним редакторам газет, журналів і видавництв, а вони, відповідно, усно інформували підлеглих і стежили за виконанням наказу. Давати ж комусь списки, як і перелік заборонених авторів, головні редактори не мали права через накладений на відповідні документи гриф «для службового використання». Загалом проскрипційні переліки лексем та синтаксичних конструкцій у літературно-критичних і мовознавчих рецензіях стали характерною прикметою цього часу. Так, секретар правління Спілки письменників О. Левада критикував письменників і перекладачів за вживання слів уподіб, сливе, напозір, позаяк,[162] директор Інституту літератури АН УРСР М. Шамота відносив до «штучних або застарілих» слова часопис, залюблений, здоровить, відсоток, небавом, набутки, під орудою, сьогодення, на разі, робітня, від дня та ін., мовознавець П. Плющ виступив із критикою перекладу, в якому вжито слова либонь, далебі, сливе, рішенець, родимець, багацько, уподіб, довкруж, умирущий, спозарання та ін., сполучники котрий, аби (в значенні «щоб»), деякі прийменникові конструкції («сумує з ненатуральності життя», «за його приїзду в столиці тільки й розмов було») [163] тощо.

Політична кампанія боротьби з «архаїзмами, діалектизмами і штучними утвореннями» знайшла теоретичне обґрунтування у низці лінгвістичних праць. Оголошувалась вигадкою, зокрема, наявність у минулому західноукраїнського варіанта літературної мови, заперечувався очевидний факт впливу мовної практики Галичини й Буковини в кінці ХІХ – на початку XX ст. на формування наукового та публіцистичного стилів української літературної мови [164].

Слід підкреслити, що війна за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що її час від часу оголошувало компартійне керівництво, мала зовсім інше підґрунтя й мотивацію, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувались уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною із самою мовою.

Радянські «чистки», на відміну від пуристських, ніколи не вилучали слова виразно іншомовного походження, а стосувалися питомої або давно засвоєної лексики. Для ілюстрації достатньо порівняти українську частину лише однієї (першої) сторінки «Російсько-українського словника» 1924-1933 рр. (далі РУС 1924-1933), де представлені слова на літеру «А», більшу частину яких становлять іншомовні запозичення, з відповідною частиною «Російсько-українського словника» 1948 р. (далі РУС 1948). РУС 1924-1933 послідовно фіксує поряд з іншомовним словом, ідентичним з російським, своє українське. Так, до рос. абажур РУС 1924-1933 дає два українських відповідники – абажур і дашок, до рос. аберрация, крім ідентичного аберація, ще одхил і збочення, до рос. абзац – абзац і уступ, до абонемент – абонемент і передплата, до абсентеизм – абсентеїзм, відсутливість, до абсурд – абсурд, безглуздя, нісенітниця, дурниця, до авангардный – авангардовий, передовий, до авантюрист – авантюрист, авантурник, пройдисвіт, до автобиография – автобіографія, саможиттєпис, до автограф – автограф, власноручне письмо, власнопис, до автократия – автократія, самодержавство, до автономия – автономія, самоврядування, до агония – агонія, конання, часування тощо.

Натомість РУС 1948 в українській частині подає тільки ідентичні російським відповідники іншомовного походження, вилучаючи всю питому українську лексику, представлену в синонімічних рядах РУСу 1924-1933. Відтак РУС 1948 до російського абажур дає єдиний тотожний відповідник абажур, до рос. аберрация – тільки аберація, до рос. абзац – укр. абзац, до рос. абонемент – укр. абонемент, до рос. абсентеизм – укр. абсентеїзм, до рос. абсурд – укр. абсурд, до рос. авангардный – укр. авангардний, до рос. авантюрист – укр. авантюрист, авантурник, до рос. автобиография – укр. автобіографія, до рос. автограф – укр. автограф, до рос. автократия – укр. автократія, до рос. автономия – укр. автономія, до рос. агония – укр. агонія тощо.

«“Українська дубль-новомова” як лінгвістичний феномен, – пише Оксана Забужко – визначається максимально можливим однозначним збігом з російською – зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, живого мовлення двоїни давноминулого часу, кличного відмінка іменників – всього, що, за улюбленим висловом Суслова, “роз''єднує народи")» [165].

І коли І. Білодід наголошував на «єдності», «однозначності» (!) і «безваріантності» української літературної мови [166], він обстоював нормативну сталість не живої мови, а мертвонародженого новоязівського покруча, який міг існувати лише в стандартизованій формі партійного документа, але був цілковито непридатним для використання у звичайному щоденному спілкуванні.

Отже, попри гучні декларації про «вільний розвиток національних культур народів СРСР і їх «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ – лексичних, фразеологічних, граматичних. Далекосяжною метою такої політики було зведення української мови до стану говірки російської мови, що свого часу відвертіше проголошувала імперська адміністрація царської Росії. Частково режимові вдалося досягти своєї мети. Юрій Шевельов, один із небагатьох дослідників радянської мовної політики, що провадилась в УРСР у 70-х роках, до ознак, що позбавляли українську літературну мову самостійності, відносив такі, як «широка відкритість для російських вкраплень і структур; накинення російської шкали соціальних вартостей у мові; закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову; недорозвиненість технічної й наукової термінології; відсутність міського сленгу; явище суржика й суржикізації» [167].

Таким чином, підсумовував Юрій Шевельов, українська мова на радянській Україні перебувала «десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки» [168].
Сучасні проблеми правописного, термінологічного та лексикографічного нормування української мови

З постанням незалежної України, зміною статусу української мови, новими умовами її функціонування й розвитку, а також вивільненням з-під ідеологічного диктату інституцій, призначених досліджувати її й опікуватися культурою мовлення, закономірно постало питання про перегляд норм української мови, кодифікованих у радянський період.

На Першому Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Києві 27 серпня – 3 вересня 1991 р., було заявлено про потребу вироблення орфографічних норм, єдиних для всіх українців, оскільки в закордонних колах української еміграції й діаспори ніколи не визнавали радянських редакцій українського правопису, введених після 1933 р., і користувались правописом 1928 р.

Уже перед тим, з кінця 80-х років, деякі нові газети й журнали, а також видавництва національно-демократичного спрямування, не чекаючи офіційного розв''язання правописних проблем, почали упроваджувати орфографічні норми, орієнтовані на правопис 1928 р.

Окремі зміни до орфографічного кодексу внесла Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР, яка 14 листопада 1989 р. затвердила п''яту редакцію «Українського правопису», опубліковану 1990 р.

У цій редакції було повернуто букву ґ, хоча й з обмеженою

1930-ті роки: українська мова в добу Великого терору

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, політика українізації була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. З утворенням Радянського Союзу, зміцненням тоталітарної системи, закладеної в основі більшовицької ідеології, виняткового розвитку набув державний централізм і унітаризм.

«Щоденник» С. Єфремова містить цікавий запис, датований 18 січня 1929 року: «Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю "союзну" територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі "незалежні" та "автономні" республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо "треба підготувати громадську думку". Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: "Що ж це – поворот до єдиної неділимої?" – "Так, – одказали йому, – до єдиної неділимої ВКП". "Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза". – "А можете, – була відповідь, – без території і людности". Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді, що йому говорити, цьому представникові сучасної "Малороссийской коллегии", коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!» [56]

Попри те що запис С. Єфремова стосується усної історії, події, відтворені в ньому, відбивають, безперечно, реальні політичні тенденції того часу, а цинічна відповідь Скрипникові щодо перспективи виходу України з СРСР «без території і людности» уже зловісно провіщала спланований геноцид українців, що його Москва реалізувала в 1932-1933 роках.

Нищення здобутків української культури почалося з політичного процесу Спілки Визволення України, на якому було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників української інтелігенції, в тім числі Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. Головний удар в цьому наступі було спрямовано проти Всеукраїнської академії наук. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання і почав закривати найдіяльніші її секції. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Багато його колег і майже всі учні зазнали переслідувань [57]. У 1930 р. було закрито державні курси української мови і Центральні державні курси українознавства; у 1932 р. – українські школи всіх типів та газети й журнали за межами республіки.

Із призначенням на посаду секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, перед тим висланого з України через його опозицію до курсу українізації, політику коренізації заступила русифікація, що супроводжувалася безпрецедентним терором. У лютому 1933 р. Скрипника було звільнено з посади народного комісара освіти і на його місце призначено В. Затонського. У програмових виступах новопризначеного функціонера, що накреслили новий партійний курс в національно-освітній політиці, ідеологічні акценти суттєво змістилися. Тепер головним ворогом, з яким партія мусить провадити рішучу боротьбу, постає не так великоросійський шовінізм, як місцевий націоналізм. «Приміром, у нас на Україні, – заявив В. Затонський, – місцевий український націоналізм (теж, до речі, великодержавний в масштабі України) надзвичайно посилив свою активність, особливо в останні роки. Українські націоналісти, агенти імперіалістичних держав (Яворські, Бадани), в спілці з німецькими фашистами, намагалися відірвати Радянську Україну від СРСР. Наша партія викрила ці маневри класового ворога й завдала йому нищівного удару» [58].

Згортання україномовної освіти почалося з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян. Скрипникова теорія дерусифікації зазнала нещадної критики, а вся його культурно-освітня програма була кваліфікована як примусова українізація. Натомість головним гаслом, що його висунув новий нарком освіти, було: «В конкретних умовах України ізоляція від російської культури є виразне націоналістичне перекручення» [59].

З 1933 р. більшовицька пропаганда починає вкорінювати в масову свідомість тезу про особливе становище російської мови як мови міжнаціонального спілкування в межах Радянського Союзу, як мови всесвітнього значення, мови творів вождів світового пролетаріату Леніна й Сталіна, а це відповідно ставило в особливе, привілейоване становище її носіїв – членів російської національної меншості в союзних республіках.

У виступі «З питань національної політики на Україні» В. Затонський так визначав статус росіян в Україні: «Безперечно, російська нацменшість це є своєрідна нацменшість. Вона є національна більшість в союзному масштабі. Їх і за нацмен не вважали... Треба твердо зазначити, що трудящі російської національності на Україні мають таке саме право на захист свого культурного розвитку, як і кожна інша національна меншість. Відмінність від інших нацмен полягає лише в тому, що водночас російська мова на даному етапі є засобом культурного зв''язку у всесоюзному масштабі. Російська мова, особливо після Жовтневої революції, стала одною з світових. Тисячі пролетарів інших країн, поки ще капіталістичних, вивчають її, щоб в оригіналі читати твори Леніна, Сталіна, всю багатющу літературу країни будованого соціалізму. Через те і на Україні російську мову обов''язково вивчається в кожній школі» [60].

Згідно з цією настановою В. Затонський, на противагу діяльності свого попередника, починає розширювати мережу російських шкіл. Лише за один рік у Дніпропетровській області завдяки його старанням кількість дітей, які навчалися російською мовою, зросла більш як удвічі – з 20 800 у 1932 р. до 48 000 у 1933 р. [61] Одночасно із тавром «націоналістичного перекручення» припиняється впровадження Скрипникової програми рідномовної освіти дітей національних меншостей. Невдовзі в Україні ліквідують національні райони. 20 квітня 1938 р. було прийнято спільну постанову Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов''язкове навчання російської мови в неросійських школах України», внаслідок якої всі школи національних меншостей перевели на російську мову навчання.

Починаючи з 30-х років поступово скорочується викладання українською мовою в середніх спеціальних і вищих школах, припиняється вивчення української мови у всіх вищих навчальних закладах, крім українського відділення філологічних факультетів університетів та педагогічних інститутів, згортається україномовне діловодство, українська мова витісняється з наукової сфери [62]. Зовнішнє звуження сфер вживання української мови супроводжувалося ще одним, специфічно радянським, винаходом, а саме – адміністративним втручанням в її внутрішню структуру. Формально вживання її не заборонялось, але під новими гаслами єдності зі старшим братом – великим російським народом і благотворності впливів російської мови на українську поширилась впроваджувана згори практика зближення української мови з російською.

«Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, – у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, – зазначає Юрій Шевельов. – Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар''єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові» [63].

Таку практику було впроваджено на початку 30-х років. Усю, майже без винятку, плідну працю мовознавців 20-х років було оголошено «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської» [64], а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 р., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники було заборонено.

6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». «Комісія, – як зазначалось у передмові до "Українського правопису", виданого в 1933 р., – крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру» [65].

У Постанові народного комісара освіти УРСР від 5 вересня 1933 р. «Про "Український правопис"» було зазначено: «Український правопис, затверджений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису» [66].

Авторитарно, без обговорення, комісія на чолі з А. Хвилею постановила усунути з правопису написання літери «ґ» і м''якого «л» у словах іншомовного походження та багато інших елементів, кодифікованих в «Українському правописі» 1928 р. Як зазначає В. Німчук, «реформа 1933 р. зачепила не просто написання, а віковічні традиції орфографії і, головне, оригінальність системи української мови» [67].

14 травня 1938 р. Рада Народних Комісарів затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії. Відповідальним секретарем Комісії був М. Грунський. Виконуючи завдання «насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису», автори проекту усунули з абетки літеру «ґ», ввели флексію -і (вісті) у родовому відмінку однини іменників третьої відміни та іменників четвертої відміни з суфіксом -ен (імені), у словах іншомовного походження після всіх голосних було рекомендовано писати і, а, е, у (героічний, геніальний, кліент, радіус) [68].

Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, проведене в 1933 р. «викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті» цілковито змінило засади творення терміносистем.

У програмовій статті Андрія Хвилі, що засуджувала попередню працю Народного комісаріату освіти в ділянці термінології, було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1) припинити негайно видання всіх словників;

2) переглянути словники і всю термінологію;

3) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5) переглянути український правопис та ін. [69]

Одразу після цього було спішно створено спеціальні бригади, завданням яких було переглянути заборонені термінологічні словники і замінити «націоналістичні» терміни «інтернаціональними».

Результатом роботи цих бригад стала низка виданих у 1934-1935 роках термінологічних бюлетенів, які визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період.

Головне своє завдання укладачі бюлетенів вбачали в ліквідації термінології, створеної на питомо українській мовній основі. Проти всіх термінологічних словників, укладених в 20-х роках, було висунуто однотипні звинувачення. Наприклад, у передмові Д. Дрінова і П. Сабалдира до «Математичного термінологічного бюлетеня» (К., 1934) праця укладачів «Словника математичних термінів» (Харків, 1931) оголошувалась «шкідницькою», спрямованою «по-перше, на відрив української наукової термінології від термінології, вживаної в усіх культурних мовах, від термінології інтернаціональної» і, по-друге, на «штучний відрив української наукової термінології від наукової термінології російської мови» [70].

Авторів «Словника математичних термінів» звинувачували у тому, що вони переклали російський термін круг українським словом кільце, відповідно, туманность – мряковина, освещение – освіт, точка падания – падовище, часовой пояс – крило годинне, след – прослідок тощо [71].

Перекладені українською мовою слова бригади вилучали, заміняючи їх кальками з російської мови. У такий спосіб було репресовано всю термінологічну лексику, створену на україномовній базі. Масштаби нищення засвідчує великий обсяг бюлетенів, що публікували списки скалькованих термінів, впроваджених замість вилучених. Конкретні вказівки на кількість «виправлених» термінів містять і деякі передмови до бюлетенів. Наприклад, у передмові до «Виробничого термінологічного бюлетеня» (К., 1935) зазначалось, що «Словник виробничої термінології» (Харків, 1931) «мав в собі приблизно 40-50% слів (гнізд), які треба було переробити і виправити, щоб знищити в ньому шкідницьку виробничу термінологію» [72].

Для позірної демонстрації рівноправності національних мов у програмових партійних текстах 30-х років час від часу поряд з українським націоналізмом як головним об''єктом викорінення з''являвся й російський націоналізм, як, наприклад, у кінці згадуваної статті А. Хвилі: «Цю роботу потрібно вести нещадно, борючись проти російського та українського націоналізму» [73]. Згадка про російський націоналізм виконувала суто ритуальну функцію. Як насправді відтепер реагує влада на будь-яке звинувачення в російському націоналізмі, дав зрозуміти на цілком конкретних прикладах присланий в Україну на початку 1933 р. для розгрому українізації росіянин Павло Постишев. Так, у його промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У в 1933 р. було згадано про викладача української мови Полонського, який посмів згадати Скрипника і підняти голос проти російського шовінізму й русифікації. Постишев процитував слова викладача з таким коментарем: «Цей ворожий агент так знахабнів, що з радянської трибуни він виступив з такою заявою: "Після Скрипника почався розрив з галіційською культурою. Треба боротися проти російського шовінізму, бо навіть УНДО за кордоном пише, що після Скрипника відбувається русифікація на Україні"» [74].

Кожному було зрозуміло, що викладачеві Полонському винесено вирок і його вже ніщо не врятує, в тім числі й каяття, на чому ще раз наголосив Постишев у тій же доповіді.

Цитату з Полонського було вибрано для застрашуванння невипадково, оскільки в ній йшлося не тільки про русифікацію, а й про розрив з галицькою культурою. Річ у тім, що для спланованого втручання у внутрішній розвиток української мови, для спрямовування її в бік максимального зближення з російською необхідно було перервати досягнуту в 20-х роках єдність української літературної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів і з галицько-буковинської літературної мови другої половини XIX – початку XX ст. З цією метою демагогічно абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х років, спрямована на розширення словникового складу літературної мови шляхом об''єднання різноговіркових елементів усіх українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 році в український правопис, було зроблено, за словами А. Хвилі, «по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури» [75].

Аналогічні звинувачення було висунуто проти попередньої праці термінологів: «...самобутність, під маскою якої спотворювалась українська мова на ділянці термінологічній, спрямовувала розвиток української мови на буржуазні полоністичні шляхи» [76].

Таким чином, якщо російську мову в партійних настановах 1933 р. було оголошено «братньою» і мовознавців зобов''язували добирати в словниках усіх типів в українській частині слова «однозвучні» й «рівнозначні» з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена і взорована на польську мову, причому звинувачення термінологів у впровадженні полонізмів набували зловісного політичного відтінку: «...Особливо характерна заміна в словнику фізичних термінів цих термінів (йшлося про слова "однозвучні" й "рівнозначні" з російськими та білоруськими. – Л. М.) маловідомими або й зовсім невідомими трудящим масам УСРР полонізмами (політичний сенс цього полонофільства ясний – змикання з польським фашизмом)» [77].

Подібну «чистку» було застосовано не тільки щодо термінологічних словників, а й щодо усіх інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», що встиг вийти до літери «П» (включно). З тавром «націоналістичного» словник було заборонено, і видані чотири його томи зникли з усіх бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника – російсько-українського.

Укладений в новоствореному Інституті мовознавства С. Васильківським і Є. Рудницьким «Російсько-український словник», що вийшов у Києві 1937 року, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова:

«Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко і від свого попередника, академічного словника 1924-1933 р. Розмір його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ в межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована і, – може найголовніше, – посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити всі "класово ворожі" слова, але не проминути слів "революційних". Ясно, що перед ними стояла примара "буржуазного націоналізму", і за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь Боже, не творилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова і семантичні відтінки, ніж російська» [78].

Подібними принципами керувались і упорядники сумнозвісного «зеленого» (за кольором обкладинки) «Російсько-українського словника», який було укладено переважно на засадах калькування російської лексики.

У передмові до нього наголошувалось «всестороннее благотворное влияние великого русского языка», якого зазнала українська літературна мова протягом свого історичного розвитку, і зазначалось, що «украинский народ под руководством Коммунистической партии разгромил подлые, враждебные происки буржуазных националистов, направленные на разрыв дружбы и братства народов СССР, и очистил свой язык от националистических искажений» [79].

В українській частині реєстру словника 1948 року значна частина питомої української лексики, представленої в словнику 1924-1933 років, була або зовсім вилучена, або відсунута на другу позицію, після слова, спільного з російським. Масштаби лексичних втрат і безпрецедентної уніфікації реєстру українських слів, штучно підігнаних під російські, виявить майбутнє порівняльне дослідження праці лексикографів 20-х років зі словником 1948 року. Поки що обмежимося кількома прикладами:

РУС 1924-1933

Благополучие – добра доля, щастя, добробут, гаразд.

РУС 1948

Благополучие – благополуччя, благополучність; (счастье, удача) – щастя.

РУС 1924-1933

Брить, бривать – голити, брити, бритвати.

РУС 1948

Брить – брити, голити.

РУС 1924-1933

Ворона – ґава, ворона.

РУС 1948

Ворона – ворона, гава.

РУС 1924-1933

Ворота – брама, ворота.

РУС 1948

Ворота – ворота, брама.

РУС 1924-1933

Голубой – 1) блакитний, голубий, ясносиній, 2) попеластий, попелястий.

РУС 1948

Голубой – голубий, блакитний.

РУС 1924-1933

Загорать, загореть – (подвергаться загару) засма(г)люватися, засмажитися, смагнути, засмагнути, смагліти, засмагліти, запікатися, запектися, запалюватися, запалитися, загоряти, загоріти.

РУС 1948

Загорать, загореть – загоряти, загоріти, засмалюватися, засмалитися.

РУС 1924-1933

Загораться, загореться – займатися, зайнятися, запалюватися, запалитися, загорятися, загорітися, підпалюватися, підпалитися.

РУС 1948

Загораться, загореться – загорятися, загорітися, займатися, зайнятися, спалахувати, спалахнути, запалюватися, запалитися.

РУС 1924-1933

Заживать – гоїтися, загоюватися, загоїтися, безл. затягати, затягнути, (о мног.) позагоюватися, позатягати.

РУС 1948

Заживать – заживати, зажити, загоюватися, гоїтися, загоїтися.

РУС 1924-1933

Занавеска – завіска, завісочка, фіранок, фіранка.

РУС 1948

Занавеска – завіска, занавіска; (зап.) фіранка.

РУС 1924-1933

Кладовая – (при доме) хижа, хижка, хижина, комірка, комірчина; (зап.) спіжарня; (отдельно от дома) комора.

РУС 1948

Кладовая – кладовка, кладова, комора.

РУС 1924-1933

Корзина – кошик, (побольше) кіш, (узкая с двумя ручками) кошіль, кошелина, кошар, кошівка, (из лозы) лозя(а)ник, сапет, сапета, (из лыка) козуб.

РУС 1948

Корзина – корзина; (ручная – обычно) кошик.

РУС 1924-1933

Кресло – фотель, крісло.

РУС 1948

Кресло – крісло.

РУС 1924-1933

Охрана – 1) охорона, оборона; 2) сторожа, варта, чата.

РУС 1948

Охрана – охорона.

Як підрахувала у своїй курсовій роботі студентка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Дмитришина, у словах на літеру «В» академічний словник 1924-1933 рр. перекладає російське слово синонімічним рядом у 3591 випадку, тоді як одним словом – у 615 випадках. Натомість словник 1948 р. застосовує протилежний принцип – 3131 російське слово перекладає одним українським, а синонімічний ряд подає тільки для 820 слів. Крім того, в межах тієї ж групи слів у словнику 1924 р. жодного разу не застосовано калькування як способу перекладу російського слова, тоді як в українській частині словника 1948 р. скальковано 497 російських слів.

Критики зазнали й видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як «спотворену і перекручену націоналістами», внаслідок чого «зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений». Такі серйозні політичні обвинувачення, а фактично вирок для перекладачів, Н. Каганович висував лише на підставі перекладу російських слів свобода, раскол та деяких інших українськими відповідниками воля, розлом, а не спільними з російською мовою словами свобода, розкол [80].

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалося правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксис. У цій ділянці намагання волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки поціляли в саме осердя живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення й самовідтворення.

Друге число журналу «Мовознавство» за 1937 р. у рубриці «Хроніка НДІМ (Науково-дослідного інституту мовознавства) 1933–1934» містить інформацію про низку доповідей, заслуханих протягом другої половини 1933 р. у відділі української мови з приводу «великого національного шкідництва в питаннях словотвору української мови». Усього було розглянуто понад 15 питань словотвору, з яких наведемо лише частину. Засуджувались як прояви шкідництва такі словотвірні форми, що вважались нормативними в мовознавчих працях і мовній практиці 20-х років, як вживання прикметників із суфіксом -ов(ий) замість -н(ий): предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий тощо замість предметний, позакласний, машинний, мільйонний тощо; рекомендації О. Курило, М. Гладкого та інших мовознавців 20-х років не вживати таких скалькованих з російської форм, як іменники жіночого роду на -к(а), -ч(а) із значенням процесу: розробка, поставка, очистка та ін.; іменники чоловічого роду з суфіксами -щик, -чик: збірщик, рознощик, мурівщик, підводчик та ін.; слова з префіксом без-: обезголовити, обезчестити, обеззброїти та ін. У доповідях було засуджено також попередні рекомендації уникати калькування другої частини російських прикметників із складником -подобный, -образный і -видный, а замінювати їх суфіксами -уват(ий), -аст(ий): дугуватий, а не дугоподібний; вживання відмінних від російських прикметникових форм, що виключали першу частину складних суфіксів -альн(ий), -озн(ий): пірамідний або пірамідовий, а не пірамідальний; артерійний, а не артеріальний; тифовий, а не тифозний та ін.; відмінне від російської вживання форм доконаного виду з префіксом з- від дієслів іншомовного походження: змобілізувати, зорганізувати та ін [81].

Не обійшли увагою погромники від науки і дослідження з синтаксису. Працю Сергія Смеречинського «Нариси з української синтакси в зв''язку з фразеологією та стилістикою» наводив серед прикладів «шкідництва на мовному фронті» Андрій Хвиля у цитованій вище публікації. Г. О. Сабалдир у першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. затаврував її як «вияв класової ворожості націоналістично-буржуазного мовознавства», «чимале кільце в цілому ланцюгу націоналістичного шкідництва», а працю О. Б. Курило «Уваги до сучасної української літературної мови» назвав «ворожим нам» твором, «синтезом націоналістичних і фразеологічних правил». В аналогічному контексті було згадано і Євгена Тимченка [82].

Нищівної критики зазнала передусім орієнтація цих авторів на народну мову і мову пам''яток як на головні джерела для усталення норм літературної мови. Навіть мову українських письменників XIX ст., що на них посилається С. Смеречинський, автор погромницької статті критикує з класових позицій: «У мові Квітки й поверховому дослідникові впадає в очі оте підроблювання під мову заможного, куркульського селянства... Мова Куліша – це мова літературна, але з виразною познакою особи автора, його класових буржуазних нормалізаторських смаків» [83]. Вкрай агресивно викладені звинувачення, висунуті до автора «Нарисів з української синтакси», вимоги знищити його працю, бо «важко, мабуть, найти виразніший націоналістичний твір в українському мовознавстві... де так чітко й войовниче сформульовані ідеї українського фашизму в мовознавстві», спирались фактично лише на три суто мовні, далекі від політики рекомендації С. Смеречинського обмежити вживання в українській мові синтаксичних форм з орудним присудковим, конструкцій на -но, -то з дієслівними формами минулого й майбутнього часу і віддієслівних іменників на -ння, -ття [84].

Тавро «українського фашизму» було накладено на все мовознавство, на всі наукові видання Інституту української наукової мови і Науково-дослідного інституту мовознавства. «Загалом, як теорія, так і практика, що виходила останнім часом з стін ІУНМ і НДІМ, – проголошувалось на сторінках першого числа журналу «Мовознавство» за 1934 р., – була не чим іншим, як войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві, спрямованою на те, щоб спинити буйний розвиток української мови, втиснути цей розвиток в рамки ХVІІІ-ХІХ століття, скерувати його на шлях буржуазного Заходу, відірвати від культурного й мовного розвитку наших братніх республік, зокрема РСФРР» [85].

Від цього часу перериваються й будь-які контакти українських учених із зарубіжними. Радянську науку відгороджено залізною завісою від «ворожого» «буржуазного» Заходу. «Запеклий ворог українського мовознавства – буржуазна індоєвропеїстика – в основному розгромлена» [86], – констатує те ж видання.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 30-х років молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Було заборонено і шкільні підручники, зокрема популярну «Початкову граматику української мови» Олени Курило, і посібники для вищої школи – «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, колективний «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського, «Норми української літературної мови» О. Синявського. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови [87].

Таким чином, у 1933 р. більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтелігенції, підірвали потужну соціальну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.

Національна політика СРСР, починаючи з 30-х років, відрізнялася від колишньої самодержавної на суто словесному, демагогічному рівні. Метою її було формування з багатьох народів Радянського Союзу однорідного в ідеологічному й мовно-культурному плані населення, позбавленого свободи самовираження й індивідуальності як на особистісному, так і на етнічному рівні. Головними чинниками формування такої легко керованої маси виступали ідеологія марксизму-ленінізму, соціальна уніфікація й домінування російської мови, а також демографічна стратегія, що в радянській етнології одержала назву лінгво-етнічної міксації, тобто постійне вимішування людності з метою зменшення в республіках питомої ваги корінного населення.

Водночас претензії комуністичного режиму на всесвітнє панування змушували владу вдаватися до демонстрації зовнішніх атрибутів рівноправності національних республік. У Конституції УРСР було записано, що вона зберігає за собою право вільного виходу з СРСР, республіка мала свою символіку – прапор, герб і гімн. Разом з тим у символіку закладалась семантика ущербності, фіктивності статусу республіки. Прапор відрізнявся від загальнорадянського лише блакитною смугою, герб дублював герб СРСР, певну відмінність мало тільки внутрішнє його тло – земну кулю в гербі СРСР заміняло декоративне коло герба УРСР. Український радянський гімн у кожній строфі підкреслював належність республіки до Радянського Союзу.

Подібну мету переслідувала й мовна політика режиму, хоча її реалізація потребувала більших зусиль і тривалішого часу. Тому більшовицька влада, починаючи з 30-х років, не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сферу застосування української мови. Паралельно було запроваджено керовану згори практику уподібнення її до російської, перетворення української мови на бліду копію російської, що мало довести її вторинність і меншовартісність, а відтак і непотрібність.

За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло прагнення позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Можна констатувати, отже, що радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами «рівноправності» національних мов, «невиданого, бурхливого їх розквіту» і «гармонійної» двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалось головної тези Валуєвського циркуляру, згідно з якою малоросійське наріччя «есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши», але й намагалось практично реалізувати цю тезу через відповідне примусове скеровування лексикографічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялася від російської незначними фонетичними й лексичними особливостями.

Дух Валуєвського циркуляру відроджували й повторювані в погромницьких статтях звинувачення мовознавців 20-х років у полонофільстві, у «спрямуванні розвитку української мови в бік польської буржуазної культури», у впровадженні «маловідомих або й зовсім невідомих трудящим масам УСРР полонізмів».

Тексти погромницьких статей 30-х років дають багатий матеріал для дослідження процесів остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу – мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу. Партійні тексти відбивали крайній ступінь аморальності й цинізму радянських можновладців, що маніпулювали масовою свідомістю, застосовуючи підміну понять як головний засіб пропаганди. Так, маскуючи свої страхітливі злочини, тоталітарний режим приписував їх уявному ворогові – «західноєвропейському імперіалізму». У вже цитованому першому числі журналу «Мовознавство» за 1934 р. можна зустріти й такий, далекий від лінгвістичних проблем, пасаж:

«Класовий ворог, міняючи часто свою тактику, вдавався до найрізноманітніших способів боротьби – від одверто войовничих вихваток до тактики "тихої сапи", щоб реставрувати на Україні буржуазний лад, щоб принести на Україну злидні, голод, експлуатацію, щоб відірвати Україну від Радянського Союзу і перетворити її на колонію західноєвропейського імперіалізму» [88].

У цей період відбулось усталення у промовах більшовицької верхівки набору штампів, які виконували функцію матриці для всіх засобів масової інформації, преси та гуманітарних наук. Мовно-культурні процеси, що відбулись в УРСР та інших союзних республіках у реальній дійсності, звуження сфер застосування національних мов і насаджування російської як фактичної державної мови СРСР відтепер позначались новоязівськими формулами «буйного (бурхливого, невиданого) розквіту національних мов» і «благотворного впливу» російської мови на мови союзних республік. Оскільки партійні тексти виконували ритуально-агітаційну, а не інформативну чи комунікативну функцію, їхніх авторів жодною мірою не обходило те, що зміст сказаного часто заходив у разючу суперечність навіть з елементарним здоровим глуздом.

Так, попри загальновідомий факт призначення наукових терміносистем для вузьких професійних груп, вимога ввести так звані інтернаціоналізми, тобто слова іншомовного походження, в термінологічні словники, зокрема в «Словник фізичної термінології», мотивувалася необхідністю «замінити націоналістичні вигадки, якими він рясніє, термінами, поширеними серед українських робітників, колгоспників і трудової інтелігенції, термінами, вживаними в радянській науці» [89].

У «Резолюції комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології» один з пунктів було сформульовано так: «Цілком відкидаючи штучне вигадництво слів і термінів буржуазно-націоналістичного типу, мовна нарада вважає, що дальший розвиток і творення української термінології мають бути побудовані на мовному матеріалі пролетарських і колгоспних мас» [90].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х років, фізичного знищення або довготривалого ув''язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних», радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалася чинною до кінця 80-х років. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування й спрямовування мовних процесів.

Напрям мовознавчих досліджень в УРСР надалі мали визначати такі три головні постулати:

1. Теза про «благотворність» впливу російської мови на українську, по

Мова і суспільство. Постколоніальний вимір

Вступ

Світовий досвід показує, що мовно-культурний фактор є вирішальним у становленні національних держав. На відміну від середньовіччя, коли головним принципом цивілізаційного розвитку був конфесійно-релігійний, в модерній історії національних держав поширення однієї мови як загальнонаціонального засобу освіти і творення культури стало найдієвішим чинником об''єднання населення в межах однієї країни.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, «для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери й принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони ніде жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити гомогенну мовну культуру на спільній державній території»[1].

Нижче у цитованій праці «Етнонаціоналізм в Європі» дослідник пише: «Як правило, національна держава визнає інобуття своїх громадян тільки в сенсі властивості окремих індивідів, якщо вони своєю особливою культурою не загрожують офіційній культурі держави. Більшість, що трактує себе як так звану "державотворчу націю" або як "титульну" націю, вимагає, щоб меншини використовували мову домінантної народності, принаймні публічно»[2].

Ключову роль мови в утворенні національних держав підтверджує абсолютне переважання в Європі країн, об''єднаних однією загальнонаціональною мовою. З 47 європейських країн (якщо рахувати Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні, тобто у 85 % від загальної кількості [3].

Таким чином, утвердження в незалежній Україні мови найчисленнішого корінного етносу у статусі державної цілком відповідає європейському принципові мовно-культурного будівництва і є єдиним шляхом консолідації населення і гармонізації міжетнічних стосунків у країні.

Однак, домігшись перемоги в боротьбі за утвердження державного статусу української мови в 10-й статті Конституції, державницько-патріотичні сили суспільства не зуміли розробити і впровадити дієву мовно-культурну політику, яка б поєднувала норму обов''язкового вживання української мови в контрольованих державою сферах – в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації з практикою протегування своєї мови і культури в недержавних сферах суспільного життя. Саме так відбувалося в постколоніальний період мовно-культурне відродження чехів, словаків, угорців, хорватів, латвійців, естонців, фінів та інших народів, яким вдалося здолати розкладові наслідки тривалої асиміляції і побудувати незалежні національні держави. Постання цих держав стало можливим завдяки твердій і послідовній позиції владної еліти в обстоюванні законного права мови титульної нації бути головним засобом загальнонаціонального спілкування, що об''єднує населення в межах своєї країни.

Так, перший президент Чехословаччини Тома Г. Масарик з перших днів свого президентства у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування чеська мова не тільки була проголошена державною, а й через низку законів активно впроваджувалась у суспільне життя. Усі державні урядовці й військові офіцери мусили складати іспит з чеської мови, причому іспит був складним, тому невдовзі переважну більшість урядовців і офіцерів становили чехи. Надаючи перевагу своїй мові, владна еліта Чехословаччини не зважала на звинувачення з боку німецької меншини у дискримінації німецької мови, оскільки відомо, що принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є не чим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду [4].

Відсутність в Україні державної мовно-культурної політики призвела до збереження домінування колишньої загальноімперської мови і консервації стану масової двомовності, що має асиметричний характер, оскільки, за даними попереднього соціолінгвістичного опитування, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві.

На відміну від індивідуального білінгвізму, вживання двох мов у загальнонаціональній комунікації в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. «Немає двомовних народів, – пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, – так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше присутність явища двомовності означала, що один народ асимілює інший народ... Існування цього явища у наш час не може означати нічого іншого і, звичайно, нічого іншого не означає: мета залишається тією ж, засоби її досягнення інші, у цьому вся різниця... Утворюється європейський "ринок мов", на якому утримаються лише ті мови, за якими стоять гроші та сила»[5].

Масова двомовність українців є наслідком тривалого процесу мовно-культурної асиміляції, тимчасовим перехідним містком, по якому людність рухалась від української до російської одномовності. Здобуття державної незалежності зупинило рух десь на середині відстані між супротивними берегами. У цій непевній і хисткій позиції ми лишаємося досі, тоді як завдання збереження і зміцнення самостійності вимагає рішучої зміни вектора двомовного розвитку. Немає сумніву в тому, що продовження інерційного руху до російської одномовності приведе країну до реінтеграції з Росією.

Успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті зупинити розкручений маховик русифікації і надати двомовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання групи ситуативних двомовців за рахунок російськомовних одномовців із подальшим «перетіканням» двомовців до україномовних одномовців.

Цей процес, безперечно, потребує часу, що охоплює проміжок життя принаймні двох-трьох поколінь, але було б великою політичною помилкою зволікати із впровадженням низки заходів, котрі б забезпечили переорієнтацію мовної поведінки нових поколінь українських громадян.

Успішне виконання цього складного завдання вимагає розгортання в Україні соціолінгвістичних студій. Очевидно, що різні регіони потребують відмінних стратегій і тактик впровадження оптимальної мовно-культурної політики. Для практичних завдань державного мовного планування необхідно провести соціолінгвістичне обстеження різних територій і на його базі визначити показники демографічної і комунікативної потужності української і російської мов у різних сферах, а також виявити їх оцінні характеристики, враховуючи соціальну стратифікацію суспільства. Вимагає аналізу й комплекс психологічних проблем, пов''язаних із мовною компетенцією і мовною поведінкою особистості в умовах масового білінгвізму, кореляція заниженої національної самооцінки українців з явищем колективної втрати мовної стійкості.

Основна мета цієї праці – розглянути в соціолінгвістичному ракурсі питання історії української літературної мови, форми її побутування і сучасний стан.

Зазначений напрям дослідження передбачає перенесення акцентів з аналізу мови як замкненої в самій собі системі на комунікативний аспект її функціонування. У нашій ситуації це неминуче ставить у центр дослідження проблеми українсько-російського білінгвізму, співвідношення двох мов на території України, проблеми мовної поведінки особистості у двомовному соціумі. Не менш важливим є аналіз деформацій, яких зазнає внутрішня структура української мови під тиском російськомовних середовищ міських агломерацій Сходу й Півдня, розмивання її норм і появи змішаних типів усного мовлення.

Специфіка української ситуації полягає в тому, що за радянської доби явище спонтанної гібридизації української і російської мов, спричинене викривленою мовною ситуацією, супроводжувалось офіційною практикою нівеляції самобутніх рис української мови з політичною метою знищення її як незалежного мовного утворення, як формотворчого чинника культури, національної символіки і ментальних кодів. За словами Ю. Шевельова, до «класичних» методів асиміляторської мовно-культурної політики, яку провадили різні режими на території України, радянська влада додала власний винахід – урядове втручання у внутрішні закони мови.

Запровадження методу штучного прискорення асиміляції споріднених із російською мов вносить додатковий аспект у спільну для всіх країн пострадянського простору лінгвістичну тематику, пов''язану з дослідженням специфіки функціонування мов у тоталітарній державі.

Одне із завдань праці ми вбачали також в окресленні загальної мовної ситуації країни, визначенні демографічної й комунікативної потужності двох поширених на її території мов, а також їх оцінних характеристик з боку мовців.

Слід зазначити, що соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації України, спрямовані на вирішення практичних завдань розширення соціальної бази української мови і повернення їй функціональної повноти, сприятимуть накопиченню важливого матеріалу для майбутніх теоретичних узагальнень, зокрема з проблем білінгвізму, диглосії, змішування мов.

Українська літературна мова. Історія становлення й розвитку



Літературна мова – це основна, наддіалектна форма існування мови, що є засобом порозуміння всіх представників народу без розрізнення віку, статі, соціального, територіального походження тощо. До визначальних рис літературної мови належать опрацьованість, унормованість, поліфункціональність і стилістична диференціація.

Певним недоліком терміна літературна мова є його двозначність. Іноді літературну мову ототожнюють з мовою літератури. Підстави для такого розуміння терміна дає й історія становлення сучасної української літературної мови, яка сформувалася на основі творів художньої літератури — поезії, прози, а також народної творчості. А проте зазначені поняття не збігаються. З одного боку, літературна мова ширша за поняття мова художньої літератури, бо до літературної мови належить також мова публіцистики, науки, державного управління, судочинства, засобів масової інформації тощо. З іншого боку, в мові художньої літератури, особливо сучасної, крім нормативної, кодифікованої загальнонаціональної мови широко вживаються й елементи ненормативного мовлення – діалектизми, жаргонізми, арго.

У зв''язку з цим у деяких лінгвістичних терміносистемах, зокрема англійській, замість словосполучення літературна мова вживають термін мовний стандарт або стандартна мова (standard language, standard English).

У німецькому мовознавстві в тому ж значенні побутує словосполучення писемна мова (Schriftsprache), останнім часом — загальна мова (Gemeinsprache) або єдина мова (Einheitssprache), у Чехії – писемна мова (spisovny jazyk), у Польщі — загальна мова (jezyk ogolny), загальнопольська мова (jezyk ogolnopolski), культурний діалект (dialekt kulturalny), давніше – літературна мова (jezyk literacky).

Назва літературна мова поширена в науковій традиції Франції, Італії, Росії і деяких інших країн. У цьому ж значенні її вживають і в Україні. Поряд з цим у науковому і публіцистичному стилях використовують назву загальнонародна мова.

За нормальних умов функціонування в державі саме цей тип мови є обов''язковим у шкільній і вищій освіті, в церкві, в державних інституціях, засобах масової інформації, пресі. Він же становить об''єкт систематичної кодифікації і наукового опрацювання.

Словосполучення писемна мова на позначення загальнонаціонального мовного стандарту відображає історичну роль писемності в його утворенні. Поява письма, графічного засобу фіксації мови, що виникає на певному етапі культурного розвитку народу, не обмежується надзвичайно важливою функцією накопичення інформації в часі, збереження історичної пам''яті народу. Зафіксована в письмі, мова стає, крім того, важливим чинником консолідації населення, об''єднання народу, що проживає на території її поширення, в єдину спільноту. Слід зауважити при цьому, що об''єднавча роль належить передусім писемно-літературній мові нової доби – доби формування національних держав. У донаціональний період писемно-літературна мова обслуговує переважно одну сферу життя суспільства – культово-релігійну. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятись не тільки стилістично, за опозицією «високе» – «низьке», а й власне мовно. Так, релігійною мовою в середньовічній Західній Європі була латина, на той час уже мертва мова, а в Київській Русі – церковнослов''янська, створення якої на південнослов''янській діалектній основі пов''язане з іменами першовчителів Кирила і Мефодія.

Мовну ситуацію Київської Русі слід кваліфікувати як диглосну – роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов''янська мова, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти – територіальні різновиди української мови.

З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов''янську. Писемну мову, що вживалась у Великому князівстві Литовському в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній в Україні і прилеглих землях у XIV-XVII ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.

Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.

Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова [6]. Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови і її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людності, а й перервало її органічний зв''язок із попередньою писемною традицією. «Староукраїнська літературна мова, – писав Ф. Т. Жилко, – була пов''язана з розвитком елементів української державності, української культури, освіти тощо. Російський царизм неухильно, із зростаючою жорстокістю придушував і знищував усі вияви національного життя і прагнення до незалежності. За Катерини II були остаточно ліквідовані останні залишки української державності. Русифікація міст і містечок, введення в установах російської мови, перехід інтелігенції і більшості козацької старшини (особливо у зв''язку з перетворенням її на малоросійське дворянство) на російську мову – все це зробило майже непотрібною староукраїнську літературну мову, – далеку від народної у Східній Україні. На кінець XVIII ст. вона цілком виходить з ужитку в українських землях, включених до складу Росії. Відбувається розрив традицій староукраїнської літературної мови у Східній Україні, а значна частина українського народу була цілком позбавлена своєї літературної мови» [7].

Церковнослов''янська спадщина, спільна літературна мова східнослов''янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку – багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.

XVIII ст. в історії російської культури – це доба активної розбудови російської літературної мови, розширення і переформування її основи, коли після короткочасного періоду панування трьохстильової ієрархії перемагає тенденція до злиття двох мовних стихій – церковнослов''янської і народно-розмовної [8]. Натомість для української мови єдиними повноцінними формами реалізації лишились усні форми її побутування – живе мовлення народу та усна народна творчість, які й стали базовими для формування літературної мови нової доби.

Історична заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він віднайшов єдиний на той час перспективний шлях становлення літературної мови, використавши селянську говірку як гомогенну мовну основу словесного мистецтва.

Таким чином, розвиток української і російської літературних мов ішов різними шляхами. Російська літературна мова, яка зросла на фундаменті писемної мови Київської Русі, плекалась у вищих верствах суспільства, при постійній підтримці великодержавної влади, що потребувала єдиного «общерусского языка» як духовного знаряддя поневолення всіх інших народів Російської імперії. Натомість історично окрадена, позбавлена своєї писемної традиції і зведена до рівня побутового наріччя, українська мова піднімалась знизу, з народного селянського середовища, долаючи опір і з боку самодержавного апарату, і з боку освіченої російської громадськості, і з боку свого ж русифікованого панства.

Характерно, що діячі російської культури, скептично настроєні щодо перспектив літературної творчості на «малороссийском наречии», посилалися передусім на неможливість створення літератури на обмеженій базі «простонародної» мови. «Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!» – іронізував В. Г. Бєлінський в рецензії на збірник «Ластівка» [9].

Проте час показав хибність такого погляду. Як зауважив Л. А. Булаховський з іншого приводу, у зв''язку з діяльністю Вука Караджича, історія довела, що «в кожній "простонародній" мові є в основі все потрібне для того, щоб при належному серйозному використанні її засобів піднятися, якщо для цього утворюються умови, до рівня культури інших, історично щасливіших народів» [10].

У творчості Л. Боровиковського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ''яненка, І. Котляревського та інших письменників першої половини

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник на Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст. Як зазначає авторка відповідної енциклопедичної статті Ольга Муромцева, «це слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомці, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейської мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути, поета), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)» [12].

Стильову розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

«Наявність кальок з польської та німецької мов, – пише Людмила Ткач, – засвідчувала природний перехідний етап розвитку мови, коли брак власних засобів для позначення тих чи інших понять суспільного життя надолужувався калькуванням та запозиченням чужомовних елементів. Запозичення стосувалося загальнокультурної лексики, що є одним з напрямів розвитку літературної мови» [13].

Велику кількість запозичень і кальок з польської мови засвідчує лексикографічна частина дослідження Людмили Ткач «Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX – на початку XX століття», де до переважної більшості слів подано відповідники з польської мови (аспірація, арроґація, веґетувати, денунціація, елеґанція, екзистенція, інтенція, опінія, аванз, дефензива, револьта та ін.), хоча, безперечно, представлений у праці великий лексичний матеріал потребує спеціальних етимологічних досліджень.

Водночас послугування у розбудові літературного стандарту мовою поляків, що, як і росіяни на Сході, претендували на домінування в українському краї, не могло не викликати спротиву і з боку представників місцевої інтелігенції, і особливо в літературних колах Східної України, де протистояння впливові польської мови традиційно трактувалось у контексті міжконфесійного конфлікту.

В ортодоксальному православ''ї запозичення із західноєвропейських і західнослов''янських мов в українській релігійній літературі ХVІ-ХVІІ ст., що друкувалась в Україні, сприймались як «засмічення» й «псування» мови. Такий погляд на староукраїнську книжну мову висловлює, наприклад, Платон Білецький-Носенко у статті «О языке малороссийском», висуваючи хибну тезу про існування в XVII ст., крім церковнослов''янської, двох книжних мов – «уніатсько-руської» і «чистої малоросійської».

«К большому засорению языка, – пише П. Білецький-Носенко, – польские униаты завели в самом Киеве свои училища, напечатали во Львове, Остроге и Кракове множество нелепых казаний (проповедей) на языке малорусском, смешанном с белорусским, к которому примешано две трети слов испорченных латинских и польских, едва ли понятных, напр.; пургаторія, лимбъ, сакраментоватися, гжинъ и проч. Наш православный киевский метрополит Петр Могила перевел на подобный же язык книги священныя и учительное евангелие Св. Патриарха константинопольського Калиста и напечатал в Киево-Печерской лавре 1637 г. (как он писал) "преложене з грецького и словенского на руський языкъ». Такое вавилонское смешение языков он назвал русским! Для того-то православные священники старались сохранить свои поучения на общенародном малороссийском языке, который назван тогда "просто-руськымъ", и мы имеем теперь на этом превосходном языке четвероевангелие... Следовательно, у нас в этот период образовалось два книжних языка, кроме древнего славяноцерковного, еще униатско-русский и чистый малороссийский, или южнорусский»[14].

Тісніший, порівняно із східноукраїнським варіантом, зв''язок галицької літературної мови з традиціями староукраїнської книжної мови був однією з причин неприйняття галицьких запозичень в українській мові з боку І. Нечуя-Левицького. «Давнішу роль стародавньої києво-могилянської книжної мови, пересипаної силою польських слів, – писав він, – починає мати в нас на Україні галицька книжня мова, котра в своєму лексичному й синтаксичному складанні дуже аналогічна з стародавньою київською мовою, як її остача, додержана до наших часів в Галичині» [15].

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти «малоросійського наріччя» і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту «великої російської нації» мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі.

«...самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что русский язык так же понятен для малороссиян, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык» [16].

Ситуацію обтяжували складні стосунки з мовами – посередниками запозичень, які в суспільній свідомості асоціювались із знаряддям асиміляції, що викликало різне ставлення до них на західній і східній території і створювало поживний ґрунт для взаємних звинувачень у полонізованості, з одного боку, і зросійщенні, з другого. Так, С. Недільський зазначав, що в мові галичан «багато русицизмів, яких ми уживаємо, аби уникнути польонізмів, так як у російських українців попадаються польонізми із незнання польської мови». Про це ж писала пізніше З. Франко: «...у західноукраїнському варіанті закріплювались часто слова, однокореневі з російськими, напр.: слідуючий, окруження, напримір (і приміром), завсігди, ціль, зов, ...тоді як у східному – з польськими: наступний, оточення, наприклад, мета, поклик, завше» [17].

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з''явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований в Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів. Як дослідив Юрій Шевельов, з галицької мови кінця XIX – початку XX ст. в українську мову ввійшов великий шар абстрактної лексики, наукової термінології (мовознавець наводить приклад граматичної терміносистеми, що була усталена в Галичині і звідти ввійшла до загальнонаціонального мовного стандарту), поняття, пов''язані з міським побутом, що стосувались не тільки назв предметів і процесів, а й виразів ввічливості, етикету тощо [18].

Дослідження Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що продовжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, «сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. І тільки уважна аналіза мовознавця або свідчення сучасників, коли дане мовне явище сприймалося ще гостро як новина, можуть стати нам у пригоді, щоб виявити походження того чи того мовного елементу» [19].

Остаточне утворення спільного для всієї України літературного стандарту на засадах діалектної многоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст. в добу «українізації».

Доба українізації 20-х років. Концепція мовно-культурної політики Миколи Скрипника

Протягом короткотривалої доби визвольних змагань змінився статус української мови і суттєво розширились сфери її використання. І хоча з перемогою Червоної Армії цей процес було уповільнено, він не міг не вплинути на мовно-культурну політику більшовиків, що прийшли до влади в Україні в кінці 1919 р.

У перші роки встановлення совєтської влади політика більшовиків у національному питанні була двоїстою. З одного боку, вони планували зберегти залежність України від Росії. З іншого боку, Ленін як досвідчений політик добре розумів, що для утвердження совєтської влади на Україні необхідно зробити поступки в національному питанні.

У 1919 р. в проекті постанови ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» Ленін писав: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов''язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню усіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них з найбільшою обережністю, протиставляючи їм слово товариського роз''яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою» [20].

У постанові 1920 р. «Про запровадження української мови в школи й радянські установи» було підкреслено, що «українська мова як мова більшості населення України та мова російська як загальна союзна мають в УСРР загальнодержавне значення і їх треба вчити в усіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки» [21].

Близькі до Ленінових погляди з питань національного будівництва висловлював тоді й Сталін. У той час він також виступав проти обов''язкової державної мови, різко негативно відгукувався про «спроби закріпити панування великоруської нації» і закликав у травні 1921 р. перейти від гасел про національну рівноправність до заходів фактичного урівнювання націй [22]. Показовим у цьому зв''язку є такий фрагмент із заключного слова Сталіна на X з''їзді РКП(б) в 1921 р.: «Я маю записку про те, що ми, комуністи, буцімто насаджуємо білоруську національність штучно. Це неправильно, бо існує білоруська нація, у якої є своя мова, відмінна від російської, внаслідок чого підняти культуру білоруського народу можна тільки рідною йому мовою. Такі ж вислови лунали років п''ять тому про Україну, про українську націю. А недавно ще говорили, що українська республіка і українська нація – вигадка німців. Між тим зрозуміло, що українська нація існує, і розвиток її культури становить обов''язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому Рига являла собою німецьке місто, але оскільки міста зростають коштом сіл, а село є хранителем національностей, то тепер Рига цілком латиське місто. Років п''ятдесят тому усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде і з Білорусією, в містах якої все ще переважають небілоруси» [23].

Однак проголошення рівноправності української та російської мов призвело до переваги російської мови, яка панувала в уряді, у вищих навчальних закладах, у пресі. Цю фактичну перевагу російської мови більшовицька влада констатувала в декреті від 1 серпня 1923 р.

Декрет затвердив новий курс партії у національній політиці, що дістав назву «українізації». Тепер формальна рівність між двома найбільш поширеними в Україні мовами – українською та російською – визнається недостатньою. Від державних урядовців вимагають цілковитого переходу на українську мову, а ті, що не можуть чи не хочуть виконати розпорядження, мають бути звільнені; не дозволяється приймати на працю нікого, хто не знає української мови; кожен, хто хоче вступити в університет, інститут або вищу школу, повинен скласти іспит з української мови [24].

Сьогодні, з відстані часу, цілком очевидно, що політика коренізації, яку ввели партійні вожді в 20-х роках, була тимчасовим заходом. Вона переслідувала мету світоглядної уніфікації суспільства на ґрунті поширення єдиної комуністичної ідеології, що ефективніше можна було зробити, провадячи пропаганду національними мовами народів колишньої Російської імперії. Підтвердження такої мотивації політики підтримки національних мов знаходимо і в тогочасних партійних документах. Так, 15 лютого 1921 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення «Про українську мову». Члени Політбюро Раковський, Мануїльський, Молотов і Чубар та кандидати Лебедь і Шумський ухвалили: «Поручить тов. тов. Чубарю и Шумскому написать циркуляр к членам организации об использовании украинского языка как средства распространения коммунистических идей среди трудящихся масс Украины» [25].

Не слід забувати також, що в той час позиції комуністів були ще хисткими в багатонаціональній країні. Загроза її розпаду внаслідок національних рухів за незалежність була цілком реальною – і це змушувало більшовиків вдаватися до гнучкої національної політики.

За кілька років українізація досягла значних успіхів. У 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою [26]. На цей час припадає поява значної кількості українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, в Казахстані тощо [27].

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількості підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці – Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима та інші. У нарисі про Олену Курило Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалась безперервно від 1918 до 1926 року. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, – пише мовознавець, – ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови» [28].

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси в 20-х роках засвідчують такі цифри: у 1922 р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько 10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося більше половини книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходили українською мовою [29].

Одночасно активізувалися мовознавчі наукові дослідження, розгорнулася діяльність з нормалізації української літературної мови, видання словників, створення різногалузевої термінології.

Словникову роботу в Українській академії наук було розпочато ще у час її заснування 14 листопада 1918 р. у період визвольних змагань. Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 р., до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Ю. Кримського і Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. К. Тимченко.

Любой документ, который мы собираемся представить в госорганы и учреждения другой страны, должен быть легализирован. Диплом, свидетельство о браке и другие докуметы, выданные в России, действительны только в России. Если мы хотим, чтобы их признала другая страна, их нужно легализировать. Легализация украинских документов описана здесь.

Процесс легализации- это выполнение каких-либо действий, предусмотренных законом, которые направленны на придание документу одной страны законности, признания и силы в другой стране.

Общий прцесс для легализации документов представлен внизу на схеме.



Все просто: если документ подлежит легализации, то есть два варианта: консульскаая легализация и апостилирование. Апостилирование, или так называемая , "упрощенная легализация" применяется для стран, подписавших Гаагскую Конвенцию.

Список стран участниц Гаагской конвенции можно посмотреть здесь



ЛЕГАЛИЗАЦИИ НЕ ПОДЛЕЖАТ: удостоверения личности; водительские права, трудовые и пенсионные книжки, паспорта;военные билеты;профсоюзные билеты;характеристики,документы о принадлежности сословиям и вероисповеданиям.

Например, И Россия, и Испания являются участницами конвенции, а значит для легализации применяется апостилирование.

Поставленный апостиль свидетельствует о подлинности как подписи, так и полномочиях лица, который подписал документ, а также всех печатейв документе. Апостилированные документы в легализациине нуждаются, т.к. апостиль я вляется высшей формой установления подлинности.







legalizacja Как поставить апостиль?

По законодательству РФ с1 января 2011 года введен новый порядок апостилирования документов.

Процедура регламентируется

Постановлением Правительства РФ от 11.03.2011 N 165

"О подтверждении документов государственного образца об образовании, об ученых степенях и ученых званиях" (вместе с "Правилами подтверждения документов государственного образца об образовании, об ученых степенях и ученых званиях") Текст постановления тут:



Если коротко об изменениях- апостилированием теперь уполномочены заниматься уполномоченный органы госуправления НА МЕСТАХ, в каждом субъекте Российской Федерации. ТО есть в Москву больше ездит не нужно.Ни ни Главэкспертцентр, ни Рособрнадзор, ни Министерство образования с 2011 года апостилирование не занимается

Теперь нужно обращаться в ближайший орган управления образованием субекта РФ (независимо от места выдачи диплома или аттестата и вашей прописки).

Список органов для каждого субъекта РФ можно посмотреть тут (смотреть таблицу)

Aportil_Subjekty.xls



Список документов для апостиля перечислен в Постановлении: это сам документ, паспорт заявителя, уплата госпошлины ( в 2011 году это 1500 рублей), заполненное заявление.

Если апостиль за вас ставит другое лицо- то паспорт этого человека и выданнаявами на его имя доверенность. Доверенность. не выезжая из Европы, можно составить в вашем консульстве или же у меятного нотариуса ( это недорого). Доверенность в России переведут на русский язык и заверят у нотариуса.

Проапостилированные документы в какой-либо дополнительной легализации не нуждаются, и их обязаны признавать люом государстве стран-участниц Гаагской Конвенции 1961 , отменяющей требования по легализации иностранных официальных документов.

Częste błędy językowe

bezemnie czy beze mnie

karze czy każe

nacodzień, na codzień czy na co dzień

napewno czy na pewno

naprawdę czy na prawdę

narazie czy na razie

poprostu czy po prostu

pozatym czy poza tym

wogóle czy w ogóle

http://www.prosteprzecinki.pl/czeste-bledy

Test z języka polskiego
http://www.prosteprzecinki.pl/test/1

Słowniczek interpunkcyjny

Wybierz wyraz (połączenie wyrazowe), co do którego masz wątpliwości, czy postawić w jego sąsiedztwie przecinek.

a
albo
albowiem
ale
bo
bowiem
chyba że
czy
dlaczego
dlatego że
gdy
gdyż
gdzie
i
kiedy

który
lecz
lub
mimo że (mimo iż)
niż
oraz
podczas gdy
pomimo że (pomimo iż)
ponieważ
tak że
tylko że
tym bardziej że
więc
zatem
że

Trochę o pisowni popularnonaukowej

Dodał(a): Piotr T. Bogdanowicz Napisz do autora
2009-06-28 08:53
Odsłon: 9557
Komentarzy: 1


Tagi:

język
poradnik
błędy
poprawność
nauka
geografia

Dość często spotykam się z błędami, jakie popełniają dziennikarze piszący czy relacjonujący wydarzenia związane z geografią. Zabierając się zatem za teksty o takiej tematyce warto zapoznać się z pewnymi zasadami, które miejmy nadzieję, pozwolą nam lepiej pisać i unikać podstawowych błędów.
1. Kierunki geograficzne

Na początek najtrudniejsze. Ogólnie rzecz biorąc wyróżnia się aż 32 kierunki geograficzne. Dobrze jest znać nie tylko cztery podstawowe: północ (N, pn. lub płn.), południe (S, pd. lub płd.), wschód (E lub wsch.) i zachód (W lub zach.), ale również kierunki pośrednie pierwszego i drugiego stopnia (o trzecim nie piszę, gdyż nie jest zbyt często spotykany). Kierunki pośrednie pierwszego stopnia (uczyliśmy się wszyscy o nich w szkole) to: północny-wschód (NE lub pn.-wsch.), północny-zachód (NW lub pn.-zach.), południowy-wschód (SE lub pd.-wsch.) i południowy-zachód (SW lub pd.-zach.).

Teraz uwaga! Kierunki pośrednie drugiego stopnia to: północ-północny-wschód lub północny północny-wschód (NNE lub pn.-pn.-wsch.), wschód-północny-wschód (ENE), wschód-południowy-wschód (ESE), południe-południowy-wschód (SSE), południe-południowy-zachód (SSW), zachód-południowy-zachód (WSW), zachód-północny-zachód (WNW) i północ-północny-zachód (NNW). Trochę tego dużo, ale warto je znać, ponieważ jak często spotykamy się z kierunkami podstawowymi oraz pośrednimi pierwszego stopnia, tak jeszcze częściej z drugim stopniem spotkać się możemy w różnych raportach i opracowaniach geograficznych.

2. Skala Richtera

Dla mnie samego ciągle jest to nowość, o której dowiedziałem się niedawno i od tamtej pory stosuję się do tej zasady. Przy pisaniu informacji o trzęsieniach ziemi, używając skali Richtera nie piszemy np. "Siłę trzęsienia ziemi oszacowano na 7.0 stopni w skali Richtera". Skala Richtera jest skalą otwartą i ciągłą, stąd nie ma w niej takiego pojęcia jak "stopień". Prawidłowy zapis powinien brzmieć: "Trzęsienie ziemi miało magnitudę 7.0 (czyt. siedem) w skali Richtera".

3. Nieco o powodzi

Niejednokrotnie spotkałem się już z sytuacją, kiedy to dziennikarz mylił cieki wodne. Otóż rzeka (jakkolwiekby nie była wielka) nigdy - choćby nie wiem ile deszczu spadnie - nie stanie się rwącym potokiem! Rzeka jest rzeką i wpada bezpośrednio do morza, jeziora lub innej, większej rzeki. Może więc jedynie stać się rwącą rzeką. Natomiast potoki czy strumienie, wskutek intensywnych opadów deszczu, mogą stać się rzekami lub rwącymi rzekami.

Rzecz druga. Nie mylmy podtopień z powodzią. Choć granica między nimi jest czasem dość płynna (sic!), to jednak podtopienie jest zjawiskiem lokalnym. Powódź ze swej natury obejmuje bardzo często duże obszary (choć nie zawsze), ale co najważniejsze, powoduje znaczne straty gospodarcze i społeczne oraz z reguły jest zjawiskiem incydentalnym występującym raz, na jakiś okres czasu. Dlatego nie rozgłaszajmy wszem i wobec, że podtopienia to już powódź.

4. Uwaga na czas

Pisząc na podstawie raportów czy opracowań należy zwrócić baczną uwagę na to, że zdecydowana większość danych czasowych jest podana w czasie UTC jaki obowiązuje na południku 0 stopni. Jest to tzw. czas Greenwich. Przeliczając go na warunki Polskie należy w czasie zimowym dodać do niego jedną godzinę, a w czasie letnim dwie godziny.

5. Pamiętajmy, że nie pisze się Celcjusz, ale Celsjusz

6. Stwierdzenie, że „należy spodziewać się burz, którym mogą towarzyszyć wyładowania atmosferyczne” jest wielce nie na miejscu. Nie ma burzy bez piorunów

To tylko kilka porad, które na chwilę obecną przyszły mi do głowy. Będę się jednak starał sukcesywnie uzupełniać ten poradnik.

Z kropką, czy bez kropki? - ściąga z pisowni skrótów

Dodał(a): Tomasz Zygmunt Napisz do autora
2007-09-24 13:09
Odsłon: 86021
Komentarzy: 8


Tagi:

skróty
poprawność
interpunkcja
słownik

Nawiązując do tekstów Jolanty Paczkowskiej, poświęconych zawiłościom polskiej gramatyki, zapraszam do lektury tekstu o zawiłościach interpunkcyjnych przy stosowaniu skrótów.
Bardzo często stosujemy w tekstach skróty. Oto najważniejsze zasady ich poprawnego zapisu.

Skrót, który jest utworzony z początkowej litery lub początkowych liter, zawsze na końcu posiada kropkę, np.
r. (rok), dyr. (dyrektor), por. (porównaj, porucznik), hr. (hrabia) itd. Skróty kończymy zazwyczaj spółgłoską (z wyjątkiem a. - albo, o. - ojciec oraz skrótów zapożyczonych a - ar, ha - hektar). Jeżeli skrót kończy się spółgłoską miękką, oznaczoną przez "i" (czyli "i" stoi między spółgłoską a samogłoską), to w skrócie miękkości nie zaznaczamy (tys. - tysiąc, os. - osiedle). Kropka kończąca skrót oznacza jednocześnie koniec zdania (np. Proboszcz odprawił mszę św.). Nie umieszcza się wtedy dwóch kropek.

Przy skracaniu słów w liczbie mnogiej stosujemy podwojone skróty z jedną kropką na końcu (oo. - ojcowie, ss. - siostry). Jednak przy skrótach dłuższych stawiamy kropkę po każdym: prof. prof. (profesorowie). dyr. dyr. (dyrektorzy). I na marginesie mała uwaga: skróty tytułów i stopni naukowych stosujemy tylko przy nazwiskach, nie możemy ich użyć jako samodzielnych wyrazów.

Przy skrótach wielowyrazowych (dwa i więcej), jeżeli następne wyrazy zaczynają się spółgłoską, stawiamy kropkę tylko na końcu (br. - bieżącego roku, ds. - do spraw, itp. - i tym podobne). Jeżeli w wyrazach kolejnych występuje samogłoska, to kropkę stawiamy po skrócie każdego wyrazu (m.in. - między innymi, n.e. - naszej ery). Przy skrótach wielowyrazowych pochodzących z języków obcych kropkę stawiamy generalnie po skrócie każdego wyrazu (np. op. cit. - dzieło cytowane)

Przy pisowni walut nie stawia się kropki przy jednostkach polskich (zł - złoty, gr - grosz). Przy pisowni walut obcych kropkę stawiamy (dol. - dolar, kor. - korona).

Nie stawia się kropek przy jednostkach miar i wag oraz skrótach używanych w matematyce, fizyce (m - metr, mm - milimetr, kg - kilogram, ha - hektar, A - amper, t - czas, log - logarytm, sin - sinus) oraz skrótach nazw pierwiastków (Ra - rad, O - tlen).

Nie stawiamy kropki, jeżeli w skrócie użyta jest pierwsza i ostatnia litera (dr - doktor, mgr - magister, płk - pułkownik, nr - numer). Uwaga: stawiamy kropkę, jeśli tego typu skrót użyty jest w innym przypadku niż mianownik (dr. Kowalskiego = doktora Kowalskiego, w drugim nr. = w drugim numerze ). Można także zapisać to w formie: dra Kowalskiego (doktora Kowalskiego), przeczytałem w nrze 2. (przeczytałem w numerze 2.). Należy również unikać zapisu d/s, w/g (poprawnie ds., wg). Zapis ten stosuje się tylko do rodzajów statków (m/s)

Wątpliwości rozwieje także "Nowy słownik ortograficzny PWN" pod. red. E. Polańskiego.

Пример существующего объявления:

• Zarabiaj na swoim serwisi
• Otrzymuj codziennie stały dochód.
• Serwis powinien przynosić zysk!
• seopilot.pl

Длина первой строчки на польском должна быть не больше 25 символов с пробелами
Длина второй и третьей: 35 символов с пробелами
Русский вариант Польский вариант
Как заработать на сайте
Добавьте свой сайт в систему.
Получайте стабильный и высокий доход. Jak zarobić na sajcie
Dodać swój sajt do systemu.
Otrzymywajcie stabilność i wysokie dochody.
Ваш сайт может зарабатывать!
Зарегистрируйте свой сайт в системе
Получайте за это реальные деньги. Wasz sajt moze zariabiać!
Zarejestruj swój sajt w systemie
Otrzymywajcie za to pienądze.
Как легко заработать деньги?
Добавьте сайт в систему
И получите стабильный доход Jak lekko zarobić pieniądze?
Dodajcie sajt do systemu
I dostajecie stabilny dochód
Сколько может заработать ваш сайт
Чем лучше сайт, тем больше денег
Добавьте свой сайт в систему. Ile moze zarobić wasz sajt
Im lepszy sajt, tym więcej kasy
Dodajcie swój sajt do systemu.
Как заработать на сайте
Добавьте свой сайт в систему.
Получайте стабильный и высокий доход. Jak zarobić na sajcie
Dodać swój sajt do systemu.
Otrzymywajcie stabilność i wysokie dochody
Дополнительный заработок на сайте
У нас лучшие условия.
Стабильные и высокие заработки. Dodatkowe zarobki na sajcie
U nas są lepsze warunki.
Stabilność i wysokie zarobki.

Kilka dni temu pierwszy raz wypłacałem pieniądze zarobione na sprzedaży linków poprzez serwis Prolink. Początkowo myślałem, że sama wypłata będzie wyglądać podobnie jak ta, do której przyzwyczaił mnie serwis Zaradni. Jednak w tym przypadku sprawa wygląda trochę inaczej.
Ciekawym rozwiązaniem jest fakt, że aby wypłacić pieniądze z Prolink wystarczy uzbierać zaledwie 20zł. Pierwsza wyplata powinna przyjść więc bardzo szybko. Jednak właśnie tutaj był pies pogrzebany.
Dopiero niedawno wyrobiłem w sobie nawyk czytania wszystkich regulaminów, które jestem zobowiązany podpisać czy zatwierdzić. Wcześniej myślałem sobie, że skoro inni akceptują te formułki to i mi nic się nie stanie.
Jednak przykładową korzyścią z ich czytania jest, jak w tym przypadku, podstawowa wiedza o działaniu serwisu. Jeżeli bym sobie odpuścił przeczytanie regulaminu, to zapewne zleciłbym wypłatę i czekał na nią w nieskończoność.
W regulaminie Prolink napisane jest, że poza samym złożeniem zlecenia wypłaty, aby ją otrzymać należy wysłać na adres firmy własnoręcznie wystawiony i podpisany rachunek. Tutaj prawdę mówiąc trochę się przeraziłem, bo jak ja, zwykła osoba nie prowadząca działalności gospodarczej, mogę wystawić komuś rachunek? Otóż mogę, i wcale nie jest to jakaś trudna sprawa.
Na początku zastanawiałem się jednak, jak mam taki rachunek napisać, ale po kontakcie z supportem otrzymałem od nich gotowy do wypełnienia szablon. Jeżeli nie macie ochoty pisać do nich, taki szablon możecie pobrać tutaj ( po kliknięciu w link następuje automatyczne pobranie pliku).
Po otrzymaniu pliku od razu zabrałem się za jego wypełnianie, jednak i tutaj nie poszło mi tak łatwo. Pierwszy raz robiłem coś takiego, wcześniej zawsze otrzymywałem gotowe rachunki do podpisania i odesłania. Tym razem musiałem jednak zmierzyć się z jego wypełnieniem i przyznam szczerze, że kontakt z supportem znów okazał się niezbędny.

Wypełnianie rachunku
Aby ułatwić wam zadanie, poniżej opisałem jak należy wypełnić odpowiednie pola. Aha, rachunek jest domyślnie wypełniony na 100zł bo taką wypłatę zleciłem.
Data wystawienia: najlepiej dzień, w którym wysyłamy rachunek
Data sprzedaży: może być taka sama, jak data wystawienia
Miejsce wystawienia: miejscowość, w której jesteśmy zameldowani
Ramka ‘Sprzedawca’: nasze dane
Cena i Wartość: kwota, jaką zleciliśmy do wypłaty na naszym koncie w Prolink
Do zapłaty: to samo, co w Cena i Wartość
Data zapłaty: podajemy termin 14 dni od daty wystawienia (tej na samej górze)
Osoba upoważniona do wystawienia: nasz podpis
Osoba upoważniona do odbioru: zostawiamy puste
Teraz, jak wszystko jest już wypełnione można udać się na pocztę i wysłać rachunek na adres na nim podany. Dodatkowo, aby nasza wypłata przyszła szybciej, należy wysłać tak wypełniony wniosek również drogą elektroniczną na adres bok@prolink.pl. Teraz pozostaje nam już tylko czekać na wypłatę.

Podatek
Gdy już otrzymamy wypłatę musimy samodzielnie odprowadzić podatek (porady „Dla początkujących”). Na stronie serwisu widzimy też takie objaśnienie:
Przychody ze współpracy z Prolink SA uzyskane przez osoby fizyczne nieprowadzące działalności gospodarczej traktowany jest jako przychód z tytułu działalności wykonywanej osobiście. Jest on określony w art. 13 UoPDoOF. Wydawcy zgłaszają ten przychód w swoim rozliczeniu podatkowym w części D w wierszu 5 formularza zeznania podatkowego. Wówczas w rubryce Przychód wpisują kwoty, którą zgromadzili w ciągu całego roku na swoim koncie Prolinka (niezależnie od tego, czy zostałą wypłacona przez Dotpay) a w rubryce Koszty uzyskania przychodów wpisują kwotę wynoszącą 20% przychodu. Dokładne kwoty przychodu znajdują się na formularzach PIT-11, które rozsyłamy do wydawców nieprowadzących działalności gospodarczej w lutym. Ci z Wydawców, którzy z różnych powodów nie muszą w ogóle zapłacić podatku dochodowego (np. mają ulgi lub ich zarobki nie przekraczają kwoty wolnej od podatku), mogą odzyskać kwotę zaliczek odprowadzoną przez Prolink SA na poczet ich podatku. Wystarczy, że uwzględnią przychód z Prolink SA w swoim rocznym zeznaniu podatkowym.
Ogólnie mówiąc, po otrzymaniu przelewu obliczamy 20% jako koszt uzyskania przychodu i odejmujemy go od całej sumy. Teraz z tej kwoty płacimy do US zaliczkę na podatek w wysokości 18%, czyli zaliczka=kwota*0.8*0.18 (dzięki Adam :)
Jednak, jeżeli nie prowadzimy działalności gospodarczej, a nasze roczne dochody nie przekraczają kwoty dochodu wolnej od podatku (w 2011 roku jest to 3091,00 zł), to możemy odprowadzić podatek pod koniec roku, łącznie za wszystkie miesiące (myślę, że można to rozliczać analogicznie jak podatek od reklam AdTaily).
Warto jednak zgłosić się do właściwego US z prośbą o pisemną interpretację, jak mamy rozliczać takie zarobki.
W lutym następnego roku otrzymamy od Prolink PIT-11, sumujący wszystkie nasze dochody (wartości powinny się zgadzać z sumą kwot, jakie mamy na zgromadzonych rachunkach).

Na koniec jeszcze raz kolejność działań:
1. Zlecamy wypłatę na naszym koncie w serwisie.
2. Wypełniamy rachunek na taką samą kwotę, jaką zleciliśmy do wypłaty.
3. Wysyłamy rachunek pocztą oraz tak samo wypełniony drogą elektroniczną.
4. Po otrzymaniu pieniędzy wyliczamy i odprowadzamy podatek